Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером

Я люблю дивитись, як веслує старий човняр, особливо найнятий погодинно. В його манері є спокійна краса, але нема отого прикрого поспіху, отого несамовитого поривання вперед, що дедалі більше отруює наше сучасне життя. Він не надсаджується без перепочинку, щоб випередити інші човни. І якщо котрийсь човен справді його випередить, це йому не дошкуляє. Власне, його всі човни випереджають — принаймні ті, що пливуть в одному з ним напрямі. Інших людей це б засмутило чи роздратувало; горда байдужість, яку виявляє найнятий човняр під час такого випробування, — це чудова наука для людей честолюбних і пихатих.

Навчитися просто веслувати з чисто практичною метою, щоб рухати човен уперед, — не бозна-яке хитре діло; зате довго треба вправлятись, перше ніж весляр зможе почувати себе невимушено, гребучи під поглядами дівчат. Найбільше клопоту завдає новачкові веслування в такт. «Комедія! — каже він, удвадцяте за п’ять хвилин розчіплюючи свої весла й ваші.— Коли я веслую сам, у мене все йде гаразд!»

Дуже цікаво дивитись, як силкуються гребти в такт два новачки. Носовий ніяк не може пристосуватись до загрібного, бо той, мовляв, гребе якось чудно. Загрібний на ті слова сердиться до нестями й пояснює, що це він останні десять хвилин із себе пнеться, намагаючись пристосувати свої руки до недоладної манери носового. Тоді вже ображається носовий і вимагає, щоб загрібний не сушив собі голови тим, як гребе він (носовий), а більше думав про те, щоб самому гребти по-людському.

— Може, мені сісти загрібним? — додає він, видимо переконаний, що тоді все зразу налагодилось би.

Ярдів сотню вони ляпають веслами з іще помірнішим успіхом, а потім загрібного враз, мов блискавкою, осяває здогад, у чому ж причина всіх їхніх невдач.

— Я вже знаю, в чому річ! — гукає він. — Ти взяв мої весла! Давай їх сюди.

— То ж бо я й дивуюся, чого ними так погано гребти, — відповідає зраділо носовий і квапиться помінятись веслами. — Тепер усе піде як слід.

Проте надія їхня не справджується. Тепер загрібний насилу може дотягтись руками до своїх весел, а весла носового за кожним змахом сильно б'ють його в груди. Тому вони міняються ще раз і доходять висновку, що сторож на причалі дав їм взагалі не ті весла. Вони починають лаяти його, і між ними самими відновлюється якнайкраща згода і приязнь.

Джордж сказав, що йому давно вже хочеться коли-небудь поплавати ще на дощанику з жердиною. Орудувати жердиною на дощанику не так легко, як здається. Як і у веслуванні, рухати ваше суденце вперед і спрямовувати його куди треба ви навчаєтесь швидко, але потрібні довгі вправи, поки ви навчитесь робити це з гідністю й так, щоб рукава у вас не були мокрі аж до пліч.

З одним моїм знайомим юнаком трапилась дуже сумна пригода, коли він уперше спробував гнати дощаник. У нього відразу все пішло так добре, що він набрався самовпевненості й ходив уперед та назад по дощанику, орудуючи жердиною з такою недбалою грацією, що аж любо було дивитись. Він ішов на перед дощаника, впирав жердину в дно, а тоді перебігав на задній кінець, мов справжній досвідчений човняр. Виходило просто чудово!

Так само чудово було б і далі, якби він, на нещастя, замилувавшись краєвидом, не ступив одного абсолютно зайвого кроку, коли біг назад, і не зійшов зовсім з дощаника. Жердина глибоко вгрузла в мул, і він повиснув на ній, а дощаник поплив далі. В тій позі йому не під силу було зберігати гідність. Якийсь шибеник, що йшов берегом, негайно загукав до свого приятеля, що відстав від нього: «Йди швидше подивися — мавпа на тичці!»

Я не міг порятувати товариша, бо, як на те, ми не взяли з собою про всяк випадок другої жердини. Я міг тільки сидіти й дивитись на нього. Я довіку не забуду виразу його обличчя в той час, коли жердина повільно хилилась під його вагою: в тому виразі відбивалася глибока думка.

Я спостерігав, як він помалу опустився в воду, а потім вибрів на берег, мокрий і невеселий. Я не міг стримати сміху, такий кумедніш був у нього вигляд. Я довго потихеньку хихотів, та раптом збагнув, що, як добре подумати, мені має бути не до смішків. Я ж був сам на дощанику, без жердини, зовсім безпорадний, і мене несло за водою — можливо, до водоскиду в греблі.

Тоді мене взяла просто-таки злість на товариша, що отак по-дурному зійшов за борт. Невже він не міг хоч би жердину мені залишити?

Так я проплив із чверть милі, а тоді побачив рибальський дощаник, що стояв на якорі серед річки. В ньому сиділо двоє старих рибалок. Вгледівши, що я пливу прямо иа них, вони стали кричати, щоб я звернув.

— Не можу! — заволав я у відповідь.

— Та ти й не пробуєш! — гукнули вони.

Підпливши ближче, я пояснив їм, у чому річ, і вони перехопили мене й позичили свою жердину. До греблі лишалося всього з півсотні ярдів. Я й досі радий, що ті рибалки трапилися там.

Вперше я вибрався поплавати на дощанику з трьома приятелями, що мали навчити мене орудувати жердиною. Ми не могли вийти всі разом, тому я сказав, що піду на річку перший, візьму дощаник і трохи побовтаюсь сам, спробую, як воно, поки прийдуть вони.

Але взяти дощаник мені не пощастило — всі вже були розібрані. І мені більш нічого не лишалось, як сидіти на березі, дивитись на річку й дожидати приятелів.

Незабаром мою увагу привернув один чоловік, що плавав на дощанику. Мене здивувало те, що куртка й кашкет на ньому точнісінько такі, як на мені. Він, видно, був новачок у цьому ділі, й спостерігати його було дуже цікаво. Нізащо в світі не можна було вгадати, що станеться наступного разу, коли він упре жердину в дно: він, певне, й сам цього не знав. То він штовхав свій дощаник проти води, то за водою, а то просто крутився на місці кругом жердини. Та хоч би що в нього виходило, він здавався однаково здивованим і невдоволеним.

Досить скоро він привернув до себе увагу всіх людей на березі, і вони почали битись об заклад, який буде результат наступного поштовху.

Тим часом на другому березі з’явилися мої приятелі. Вони теж задивились на цього чоловіка. Він саме стояв до них спиною, і вони бачили тільки його куртку та кашкет. Вони відразу вирішили, що це не хто інший як я,