Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером
Далі він оповідає, як чудувалися всі, хто бачив того осетра, і що сказала дружина, коли він приніс його додому, і якої думки був про цю подію Джо Баглз.
Я якось спитав одного шинкаря з-над Темзи, чи не дратують його іноді ті побрехеньки, що розповідають рибалки у нього в шинку. Він мені відповів:
— Ні, сер. Тепер уже не дратують. Спершу мене, правда, трохи брало за печінки, але тепер і я, й моя стара залюбки слухаємо їх хоч і цілий день. Хто до чого звик, сер… Хто до чого звик.
У мене колись був один знайомий, дуже совісний хлопець. Коли він почав вудити на муху, то постановив собі ніколи не перебільшувати свого влову більше, як на двадцять п’ять процентів.
— Коли я спіймаю сорок рибин, — казав він, — то розповідатиму, ніби спіймав п’ятдесят, і так далі. Але понад це ніколи не брехатиму, бо брехати гріх.
Одначе цей двадцятип'ятипроцентний план було не так легко здійснити, а точніше — він виявився зовсім нездійсненним. Моєму знайомому щастило спіймати за день щонайбільше три рибини, а як же ти додаси двадцять п’ять процентів до трьох рибин?
Тому він збільшив ліміт брехні до тридцяти трьох і однієї третини процента, але й це не годилося, коли за день попадалась лише одна чи дві рибини. Тому, задля простоти, він вирішив подвоювати число спійманих рибин.
Кілька місяців він держався цього принципу, але скоро й це перестало його задовольняти. Ніхто йому не вірив, коли він казав, що тільки подвоює кількість, а отже, він не здобув своєю поміркованістю доброї слави, зате опинився в невигідному становищі серед інших вудкарів. Бо як йому щастило вивудити три маленькі рибки і він казав, ніби спіймав шість, тоді його брала страшенна заздрість, коли він чув, як той, кому насправді попалась тільки одна, ходив і вихвалявся, ніби спіймав два десятки.
Тому кінець кінцем він уклав сам із собою умову, якої відтоді свято дотримується: кожну спійману рибину рахувати за десять і ще десяток додавати для почину. Наприклад, коли він не спіймає жодної рибини, то каже, ніби спіймав десять, — за цією системою просто неможливо спіймати менше десяти рибин, така її основа. Ну, а якщо йому пощастить спіймати одну, він її рахує за двадцять; дві рибини рахуються за тридцять, три — за сорок і так далі.
Цей принцип дуже простий і легко здійсненний, тому останнім часом висловлювано пропозиції запровадити його серед усього братства вудкарів.
Президія Темзинської спілки вудкарів років зо два тому рекомендувала прийняти його, однак декотрі зі старіших членів сказали, що погодяться тільки в тому разі, якщо коефіцієнт іще подвоїти, тобто кожну рибину рахувати за двадцять.
Якщо ви плаватимете по Темзі і у вас трапиться вільний вечір, я б радив вам завітати до котрого-небудь сільського шиночка й посидіти в залі. Ви майже напевне застанете там двох-трьох старих вудкарів, що неквапно цідять грог, і вони за півгодини наплетуть вам стільки рибальських байок, що ви їх і за місяць не зможете перетравити.
Ми з Джорджем — що сталося з Гаррісом, я не знаю, бо він зразу після сніданку сходив поголитись, а вернувшись, добрих сорок хвилин глянсував свої черевики, й відтоді ми його більше не бачили, — отож ми з Джорджем та з Монтморенсі, лишившись самі, другого вечора вирушили прогулятись до Уоллінгфорда. Дорогою звідти ми зайшли до одного шиночка над річкою перепочити й підкріпитися.
Ми ввійшли в залу й посідали. Там сидів іще якийсь стариган, що курив довгу череп’яну люльку, і ми, звичайно, розбалакалися з ним.
Він сказав нам, що сьогодні дуже гарний день, а ми йому відповіли, що й учора день був непоганий, а потім ми всі троє погодились на тому, що й завтра, певне, буде непоганий день, і Джордж іще додав, що хліб у полі вдався начебто добрий.
Потім якось виринуло в розмові, що ми не тутешні й завтра вранці вже відпливаємо звідси.
Після цього розмова завмерла, і ми знічев’я почали розглядати залу. Врешті наші очі спинились на старій, запорошеній скляній скриньці, що висіла над каміном, трохи не під самою стелею. В скриньці була рибина — форель. Я прикипів до неї очима, мов заворожений: то була не форель, а страховище. Спершу я навіть подумав, що це тріска.
— А! — озвався стариган, помітивши, куди я дивлюсь. — Гарна штучка, правда?
— Просто диво, — промимрив я, а Джордж спитав у старого, скільки, на його думку, могла важити така рибина.
— Вісімнадцять фунтів і шість унцій, — сказав наш співрозмовник, підвівшись і скидаючи піджак. — Еге, — провадив він, — це третього липня вже ось шістнадцять років буде, як я її витяг. Зразу за мостом, на пічкура. Дійшло до мене, що бачили її в річці, я зразу сказав, що спіймаю її,— і спіймав. Тепер ви навряд чи побачите тут таку. Ну, бувайте здорові, панове, бувайте здорові.
Він вийшов, і ми зостались самі.
Після цього ми вже не могли відвести очей від тієї рибини. Вона справді була прегарна, дивовижна. Ми ще дивились на неї, коли на дверях зали став із кухлем пива в руці тамтешній фурман, що саме зупинився перед шинком. Він теж звів очі на рибину.
— Добряча форель, — сказав Джордж, обернувшись до нього.
— Правду кажете, сер, — відповів фурман і, сьорбнувши пива, додав: — Мабуть, вас тут не було, коли цю рибину піймано?
— Не було, — відповіли ми й пояснили, що ми не тутешні.
— Ну, тоді, звісно, ви не могли тут бути, — погодився фурман. — Ось уже скоро п'ять років тому, як я спіймав цю форель.
— А, то це ви її зловили? — спитав я.
— Авжеж, сер, — відповів добродушний чолов’яга. — Я її вивудив якось у п'ятницю по обіді отам зразу за шлюзом, тобто де був тоді шлюз. І найдивовижніше, що спіймалась вона на муху. Я вибрався вудити щук, мені форель і не в голові була, і як побачив оце одоробло на своїй вудці, то, їй же богу, трохи не впав з дива. Та й що ви хочете, вона затягла на двадцять шість фунтів. Ну, бувайте здорові, панове.
За п'ять хвилин після
