Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером

— Годі, годі, хлопче, — сказав наш капітан. — Не дури нам голови. Відведи ці ночви назад, до матусі, а нам прижени човен.

Тоді прийшов сам хазяїн і словом честі, як ділова людина, запевнив нас, що це справді човен, той самий човен-двійка, якого він добрав для нас, на наше замовлення.

Ми довгенько бурчали. Ми питали, чи не міг він принаймні побілити або обсмолити цю посудину, щоб її хоч можна було відрізнити від уламка розбитого корабля. Але він не міг добачити в своєму човні жодної вади.

Він, здавалось, навіть ображався на наші зауваження. Він сказав, що вибрав найкращий човен із усіх, які в нього є, і сподівався від нас більшої вдячності.

Він заявив, що «Гордість Темзи», отак як вона є, служать вірою й правдою вже сорок років — принаймні за його пам’яті! — і що досі на неї ніхто ні разу не нарікав, а тому він не розуміє, чим це вона не догодила нам.

Ми більше не сперечались.

Ми зв’язали той так званий човен мотузочками, дістали шматок шпалерів, позаліплювали ними трухлявіші місця, тоді помолилися богу й сіли в човен.

За користування тією руїною протягом шести днів з нас здерли тридцять п’ять шилінгів; а я певнісінький, що за чотири з половиною шилінги можна було купити назовсім таку саму на будь-якому складі виловлених із Темзи дров.

Третього дня погода зіпсувалась, — вибачте, це я вже про наше теперішнє плавання, — і ми вирушили з Оксфорда в дорогу додому під дрібним, але невпинним дощем.

Наша Темза — коли сонце грає блискітками в хвилях, золотить зелено-сизі стовбури високих буків, лісові стежки цяткує, гонить тіні по гладіні, рясно перли й діаманти з млинового ронить кола, заціловує лілеї, білить греблі шумовинням, і сріблить імшисті мури, й осяває всі оселі, і поля усі та луки, й мерехтить крізь очерети, й, визираючи, сміється нам із кожної затоки, і ясним вогнем жаріє на далекому вітрилі, і теплом повітря гріє,— наша Темза в ту годину золота і чарівна.

Але річка у негоду, коли дощ холодний ллється на по-вільні бурі води, ніби жінка тихо плаче десь у темному покої, а ліси безмовні, темні, вгорнені в туман вологий, понад берегом чатують, мов привиддя сумовите з мовчазним в очах докором, мов привиддя злих учинків, мов привиддя давніх друзів, нами зраджених, забутих, — то потік журний, похмурий через край пустих жалів.

Сонячне світло — жива кров природи. Очі матері-землі дивляться на нас тупо й бездушно, коли сонце покидає її жили. Нам тоді сумно з нею, вона ніби не впізнає, не пам’ятає, не любить нас. Тоді вона — вдова, що оплакує коханого мужа: діти торкають її руку й заглядають їй у очі, але вона не всміхнеться до них.

Цілий день ми веслували під дощем, і невесела то була робота. Спочатку ми вдавали, ніби вона тішить нас. Казали, що це все ж таки якась переміна і що річку цікаво побачити з різних поглядів. Не можна сподіватися, що весь час буде сонце, та не варто й бажати цього. Ми запевняли один одного, що природа завжди прекрасна — навіть тоді, коли вона в сльозах.

Справді, перші кілька годин ми з Гаррісом були в щирому захваті. Ми співали пісню про циганське життя, яке воно чудове й привільне, відкрите й негоді, й сонцю, й усім вітрам, і як тішить цигана дощ, і який він корисний для нього, і як циган сміється з усіх, хто не любить дощу.

Джордж радів не так бурхливо й не випускав із рук парасольки.

Перед обідом ми нап'яли тент і вже не спускали його. Тільки на носі лишили отвір, щоб хтось із нас міг гребти одним веслом та дивитись уперед. Таким способом ми пропливли дев'ять миль і зупинились на ніч трохи нижче від Дейського шлюзу.

По щирості кажучи, вечір у нас був не дуже веселий. Дощ лив рівно й безупинно. Все в човні було вогке й холодне. Вечеря нам не смакувала. Пиріг із телятиною, коли ви не дуже голодні, не лізе в горлянку. Мені хотілося смаженої рибки й котлет; Гарріс щось плів про камбалу з білою підливою, а недоїдений шматок пирога кинув Монтморенсі, але і той не захотів його, а, видимо ображений, відійшов у другий кінець човна й сів там, насупившись.

Джордж попросив, щоб ми не говорили про такі речі — принаймні доти, поки він доїсть свою холодну печеню без гірчиці.

Після вечері ми сіли грати в наполеон на дрібні гроші. Грали години півтори; за цей час Джордж виграв чотири пенси — йому завжди щастить у картах, — а ми з Гаррісом програли рівно по два пенси кожен.

Потім ми вирішили кинути гру. Гарріс сказав, що азартними іграми не можна дуже захоплюватись, бо надмірне збудження шкідливе для здоров’я. Джордж пропонував дати нам відігратись, але ми з Гаррісом не захотіли більше змагатися з долею.

Ми зготували собі грогу й трохи посиділи, погомоніли. Джордж розповів про одного свого знайомого, який два роки тому плавав Темзою, переночував у вогкому човні отаку ніч, як ця, тяжко застудився й через десять днів помер у муках від ревматичної гарячки; його вже ніщо не могло врятувати. Він був ще зовсім молодий, сказав Джордж, і саме збирався одружитись. Джордж не пам’ятав сумнішої історії.

Ця розповідь нагадала Гаррісові про одного його приятеля, що добровільно пішов на військову службу. В Олдер-шотських таборах він переспав у наметі одну вогку ніч — «точнісінько як оця», сказав Гарріс, — а вранці прокинувся калікою на все життя. Гарріс пообіцяв познайомити нас із ним, коли повернемось до Лондона. У нас серце кров’ю обіллється, коли ми його побачимо.

Далі, звичайно, у нас пішла дуже приємна балачка про ішіас, пропасницю, грип, бронхіти, сухоти, і Гарріс зауважив, як не до речі буде, коли хто з нас цієї ночі по-справжньому захворіє, бо де ж тут знайдеш лікаря!

Після такої розмови нам, цілком природно, захотілося чогось веселішого, і я необачно запропонував, щоб Джордж видобув своє банджо та заспівав нам які-небудь комічні куплети.

Мушу сказати, що довго умовляти Джорджа нам не довелося. Він не відбалакувався тим, що, мовляв, забув свій інструмент удома, чи ще якими дурницями. Зразу розшукав банджо й заграв «О милі чорні очі».

До того вечора я завжди вважав «О милі чорні очі» досить банальною мелодією.