Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером

Якусь часинку ми всі мовчали; та врешті Джордж обернувся до нього й сказав:

— Перепрошую… Ви, сподіваюся, пробачите нам, що ми, люди не тутешні й зовсім з вами не знайомі, так запросто до вас звертаємось, але мій друг і я були б дуже вдячні вам, якби ви розповіли, як ви спіймали оту форель.

— А хто вам сказав, що це я спіймав її? — здивовано спитав чоловік.

Ми пояснили, що ніхто нам того не казав, але ми якось, так би мовити, інстинктивно відчули, що її зловив він.

— Дивно… Дуже дивно, — сміючись, відповів флегматичний незнайомець. — Бо ви таки не помилилися. Зловив її справді я. Але як ви про це здогадалися? Далебі, диво якесь, та й годі.

І почав оповідати, як цілих півгодини морочився з цією фореллю, поки витяг її, і як у нього зламалось вудлище. А коли приніс рибину додому, то старанно зважив її, й вона затягла тридцять чотири фунти.

Потім пішов і він, а до нас вийшов сам шинкар. Ми переказали йому всі розмаїті історії про форель, розказані нам, і дуже його насмішили. Ми всі реготали до знемоги.

— Подумати лишень, і Джім Гейтс, і Джо Маглз, і містер Джонс, і старий Біллі Мондерс хвалились вам, ніби це вони її спіймали! Ге-ге-ге! Оце то так! — гоготів старий добряга. — Авжеж, то якраз такі люди, що віддали б її мені повісити в моїй залі, якби це вони зловили її. Ге-ге-ге!

А тоді розповів нам справжню історію форелі. Виявилося, що то він сам спіймав її дуже давно, ще зовсім хлопчаком, і спіймав не якимсь там особливим рибальським умінням, а чисто випадково, завдяки тому незрозумілому щастю, яке начебто завжди чекає на школяра, що в сонячний день утік з уроків і подався вудити рибу на прив'язану до довгої хворостини шворку.

Він сказав, що ця рибина, принесена додому, врятувала його від доброї прочуханки. Навіть учитель тоді визнав, що така здобич варта потрійного правила й ділення з дробом.

Ту мить його покликали з кімнати, і ми з Джорджем знов утупили очі в рибину.

Форель була таки справді дивовижна. Що довше ми на неї дивились, то більше чудувались.

Джордж так нею зацікавився, що виліз аж на спинку стільця, щоб краще роздивитись. Та стілець раптом похитнувся, і Джордж мимовільним рухом ухопився за скриньку, щоб не впасти. Скринька відірвалась і гримнула. додолу. Джордж упав на неї, а стілець на Джорджа.

Я схопився й закричав:

— Форель! Форель ціла?

— Сподіваюся, що ціла, — відказав Джордж, підводячись і озираючись.

Але форель не була ціла. Вона лежала, розбита на тисячу уламків — а втім, може, їх там було й дев’ятсот. Я не рахував.

Нам здалось дивним і незрозумілим те, що висушена й напхана тирсою форель отак розбилась на маленькі шматочки.

І справді воно було б дивно й незрозуміло, якби та форель була висушена й напхана; але вона не була такою.

Форель була гіпсова

Розділ вісімнадцятий

Шлюзи. Джорджа і мене фотографують. Уоллінгфорд. Дорчестер. Абінгдон. Батько родини. Важкий перегін. Поганий вплив річкового повітря на характер.

Зі Стрітлі ми відпливли раненько другого дня й веслували аж до Калема, а там запливли в заводь і переночували в човні, напнувши тент.

Від Стрітлі до Уоллінгфорда Темза не дуже цікава. За Клівом цілих шість з половиною миль нема жодного шлюзу; це, мабуть, найдовший вільний перегін вище Тедінгтона, і там тренуються на спортивних вісімках оксфордські студенти.

Та хоч веслярам-спортсменам і вигідно, що там нема шлюзів, але тому, хто плаває човном задля власної втіхи, скорше доводиться шкодувати.

Ось я, наприклад, люблю шлюзи. Вони так приємно порушують одноманітність веслування. Я люблю сидіти в човні й повільно підійматися з прохолодних глибин на нові простори, до нових краєвидів або ж спускатися, немов залишаючи світ, а тоді чекати, поки зариплять похмурі ворота і з’явиться між ними вузенька смужка денного світла. Вона ширшає, ширшає, і ось уже перед вами прослалась у всій своїй красі весела річка, і ви знов виводите свій човен із недовгого ув’язнення на її привітні води.

Які вони мальовничі, ті шлюзи! І які милі люди — огрядний літній сторож, або його весела дружина, або ясноока донька, як приємно погомоніти з ними часинку!

Зайшла мова про шлюзи, і мені пригадалось, як ми з Джорджем колись трохи не загинули в шлюзі біля Гемптон-Корта.

Був погожий літній ранок, у шлюз набилось повно човнів. Вода повільно підіймала нас, і якийсь заповзятливий фотограф, як це часто буває на Темзі, ладнався зняти цю мальовничу картину.

Я спочатку його не помітив і тому дуже здивувався, побачивши, що Джордж квапливо розгладжує рукою штани, розкуйовджує чуб і хвацько збиває кашкет на потилицю, а потім, напустивши на обличчя привітний і трохи сумний вираз, сідає на лавку в елегантній позі, намагаючись сховати ноги.

Спершу я подумав, що він несподівано вгледів якусь знайому панночку, й озирнувся довкола, шукаючи її поглядом. Тоді мені впало в очі, що всі в шлюзі позастигали, наче вирізьблені з каменю. Всі до одного стояли або сиділи в якихсь чудних неприродних позах, мов намальовані на японському віялі. Жінки всміхались. Усі вони здавалися такими принадними! А чоловіки понасуплювали брови, прибравши суворо-благородного вигляду.

Нарешті я збагнув, у чому річ, і злякався, що вже запізно. Наш човен був найближче, і мені подумалося, що негарно буде, коли я зіпсую фотографові знімок.

Тому я хутенько повернувся до нього обличчям і став на носі човна, недбало спираючись на гак, у позі, що свідчила про спритність і силу. Я провів рукою по волоссю, скинувши один кучерик на чоло, і напустив на обличчя вираз лагідного смутку з легким відтінком презирства, — кажуть, що такий вираз мені личить.

Так ми й стояли, чекаючи знаменної миті, коли раптом ззаду хтось гукнув:

— Агов, гляньте на свій ніс!

Я не міг обернутися й побачити, в чому річ і хто це повинен глянути на свій ніс. Я зиркнув нишком на Джорджів ніс — із ним усе було гаразд. Принаймні 'жодної вади, яку б можна виправити. Тоді я скосив очі на свій власний ніс — і з ним начебто теж усе було гаразд.

— Та гляньте ж на свій ніс, роззяви! — пролунав той самий голос уже гучніше.