Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером
Мені завжди здається, що я працюю більше, ніж би слід. Не подумайте, що я проти роботи. Я люблю її, вона мене чарує. Я можу цілі години сидіти й дивитись на неї. Я люблю, щоб у мене була робота; думка про те, що треба її закінчити й віддати, крає мені серце.
Перевантажити мене роботою просто неможливо. У мене вже виробилася справжня манія накопичувати роботу: мій кабінет такий завалений нею, що в ньому не лишилося й дюйма вільного місця для нової роботи. Мабуть, скоро мені доведеться прибудовувати флігель.
І ставлюсь я до своєї роботи дуже дбайливо. Серед неї є така, що лежить у мене вже багато років, а все як новенька, наче її й пальцем ніхто не торкався. Я дуже пишаюся своєю роботою і час від часу знімаю її з полиць, щоб позмітати порох. Ніхто в світі не зберігає своєї роботи так старанно, як я.
Та хоч яка велика моя жадоба до роботи, я волію бути справедливим і не прошу більше, ніж мені належиться по праву. Однак мені й без прохання накидають її більше — принаймні так мені здається. І це мені докучає.
Правда, Джордж запевняє, що мені не варто турбуватись через це. Він запевняє, що це тільки моя надмірна делікатність змушує мене боятись, чи не працюю я більше, ніж мені слід. Насправді ж я не роблю й половини того, що слід би. Але мені здається, що він каже так, аби тільки заспокоїти мене.
Як я помітив, під час подорожі в човні кожен член команди буває твердо переконаний, що він сам робить усе. Гарріс вважав, що лише він працює, а ми з Джор-джем весь час байдикуємо. Джордж, навпаки, сміявся з самої думки, ніби Гарріс взагалі щось робить, а не лише їсть та спить, і був непохитно впевнений, що це він, Джордж, робить усю роботу, варту згадки.
Він сказав, що зроду ще не подорожував із такими двома ледацюгами, як Гарріс і я.
Гарріса ці слова насмішили.
— Ви послухайте! Наш Джордж говорить про роботу, — зареготав він. — Та йому півгодини попрацювати — і з нього дух вилетить! Ти бачив коли-небудь, щоб Джордж працював? — звернувся він до мене.
Я підтвердив, що ніколи того не бачив — принаймні під час цієї подорожі.
— Та певне, звідки ти можеш знати, працюю я чи ні,— відрубав Гаррісові Джордж, — коли ти спиш без просипу весь час! Ти бачив коли-небудь Гарріса не сонного, якщо тільки не за їжею? — спитав він мене.
Я не міг ухилитись від правди й підтримав Джорджа. Де йшлося про роботу, там із Гарріса було небагато пуття з самого початку.
— Ну, хай там як, а я працював більше від Дж.! — не здавався Гарріс.
— Звісно, менше працювати було вже нікуди, — погодився Джордж.
— Дж., мабуть, думає, що він у нас пасажир, — провадив Гарріс.
Оце така була їхня вдячність за те, що я пер і їх, і їхній нещасний човен від самого Кінгстона, і наглядав за всім, і добував усе, і дбав про них самих, і взагалі жили з себе тяг. Отак воно й ведеться на світі…
Нарешті ми домовилися, що Гарріс і Джордж гребтимуть, поки минемо Редінг, а далі я потягну човен на буксирі. Гребти у важкому човні проти сильної течії — така робота не дуже надить мене тепер. То колись давно я сам набивався на важку працю, а тепер я волію полишати цю втіху молодим.
Я помічав, що більшість старих, досвідчених веслярів виявляє таку скромність, коли треба добре помахати веслами. Досвідченого весляра завжди можна впізнати по тому, як він, розлігшись на подушках на дні човна, підбадьорює гребців байками про свої подвиги минулого літа.
— І оце ви називаєте важкою роботою? — тягне він, задоволено пахкаючи люлькою і звертаючись до двох упрілих новачків, що вже півтори години без перепочинку гребуть проти швидкої течії.— Та ми з Джеком і Джімом Біфлзом торік улітку за півдня пропливли від Марло до Горінга, ні разу не спинившись! Пам'ятаєш, Джеку?
Джек, що на носі човна вимостив собі постіль з усіх пледів та плащів, які знайшов, і вже дві години спить там, трохи пробуркується, почувши крізь сон це запитання, й починає згадувати той день з додатковими подробицями: що течія тоді всю дорогу була якась незвичайно сильна і весь час віяв різкий супротивний вітер.
— Десь із тридцять чотири милі ми тоді пропливли, — вкидає перший, простягаючи руку по ще одну подушку, щоб підкласти під голову.
— Ну, не прибріхуй, Томе, — докірливо мурмоче Джек. — Щонайбільше тридцять три.
І обидва, Том і Джек, знесилені такою втомливою розмовою, знову засинають. А двоє простосердих юнаків, страшенно горді від того, що їм припало везти в човні двох таких видатних веслярів, як Том і Джек, надсаджуються ще дужче.
Коли я сам був молодий, то частенько чув такі байки від старших, і слухав їх роззявивши рота, і жадібно ковтав кожне слово, ще й просив добавки. Але нове покоління, здається, вже втратило цю наївну віру. Ми — Джордж, Гарріс і я — торік улітку якось узяли з собою на Темзу одного «зеленого» й усю дорогу щедро пригощали його постійними веслярськими байками про наші подвиги на річці.
Ми розповіли йому всі традиційні, освячені часом побрехеньки, що багато років вірою й правдою служили всім темзинським веслярам, і додали сім цілком нових, оригінальних, що їх вигадали самі, в тому числі одну цілком правдоподібну історію, засновану на майже дійсному випадку, що в трохи інакшій формі трапився кілька років тому з одними нашими знайомими, — історію, якій спокійнісінько могла б повірити й мала дитина.
І що б ви думали? Той молодик тільки глузував із нас і вимагав, щоб ми повторили свої подвиги зараз, і закладався, що ми не зможемо цього зробити.
Цього ранку ми розговорилися про різні випадки з нашої веслярської практики й почали згадувати перші свої спроби в мистецтві веслування. Найперший мій спогад із цієї царини — це як ми ще хлопчаками вп'ятьох склались по три пенси і спустили на озеро в Ріджент-парку досить чудернацьку
