Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером

— А, згадав, — сказав Джордж. — Біля третього.

Сповнені надій, побігли ми до третього і знов закричали.

Відповіді не було!

Становище робилося серйозним. Уже минула північ. Заїзди в Шіплейку й Генлі напевне переповнені, а не могли ж ми ходити по селищу, стукати серед ночі в кожні двері та питати, чи не можна тут найняти кімнату! Джордж запропонував вернутись у Генлі й напасти на полісмена, щоб нас замкнули на ніч у поліції. Та нас стримала думка: «А що, як полісмен тільки дасть здачі, а заарештувати нас не схоче?»

Так можна цілу ніч проходити, б'ючись із полісменами… Та й крім того, легко перебрати міру й дістати півроку ув’язнення.

В розпачі ми попхалися крізь темряву туди, де, як здавалось нам, чорнів четвертий острів, але й там нічого не досягли. А мряка тим часом перейшла в справжній дощ, і вщухати він, видно, не збирався. Ми промокли до рубця й змерзли як цуцики. Нас уже брав сумнів, чи справді там лише чотири острови, чи більше, і чи ми взагалі поблизу островів, чи, може, за добру милю від них, якщо взагалі не хтозна-де: в темряві все здавалося таким чудним і незнайомим! Ми почали розуміти страждання тих дітей з казки, що заблудились у лісі.

І саме тоді, коли ми вже втратили будь-яку надію… Так, я знаю, саме в таку мить надходить рятунок в усіх романах і казках, але що я можу вдіяти? Починаючи писати цю книжку, я вирішив бути абсолютно правдивим у всьому і буду правдивим навіть тоді, коли для цього доведеться вдатись до заяложених фраз. А це справді сталося саме тоді, коли ми вже втратили будь-яку надію, і так я й мушу сказати.

Отже — коли ми вже втратили будь-яку надію, я раптом угледів трохи нижче від нас Якесь чудне світло, що мерехтіло між деревами коло другого берега. На мить у мене майнула думка про духів — таке примарне, таємниче було те світло. А ще за мить мені сяйнуло в голові, що це наш човен, і я так дико загорлав, що, мабуть, сама ніч стрепенулась у своїй постелі.

З хвилину ми чекали, затамувавши дух, а потім — о божественна музика темряви! — до нас долинула відповідь — гавкіт Монтморенсі. Ми знов закричали, досить гучно, щоб розбудити ведмедя в барлозі, і нарешті,— як нам здалось, через годину, а насправді, мабуть, усього через п’ять хвилин, — побачили освітлений човен, що повільно сунув по чорній воді, й почули сонний Гаррісів голос, що питав, де ми.

Гарріс поводився, якось дивно. В його млявості відчувалося щось більше, ніж звичайна втома. Він пристав до берега в такому місці, де ми ніяк не могли спуститися в човен, і вмить заснув. Нам довелося знов без кінця кричати, щоб розбудити його ще раз і трохи привести до тями, але нарешті ми цього добились і щасливо залізли в човен.

Аж тоді ми додивилися, що обличчя в Гарріса якесь смутне. Він був схожий на людину, що побувала у великій халепі. Ми спитали, чи не сталося чого, і він відповів:

— Лебеді

Ми, виявляється, поставили човен біля лебедячого гнізда, і незабаром після того, як ми з Джорджем пішли, прилетіла лебедиця й збила цілу бучу. Гарріс відігнав її, й вона полетіла геть, але незабаром вернулася зі своїм лебедем. Гарріс розповів, що йому довелося витримати справжній бій з цією парою, але кінець кінцем відвага й спритність узяли гору, і він їх переміг.

Та за півгодини вони повернулися з вісімнадцятьма іншими лебедями! Як ми зрозуміли з Гаррісової розповіді, бій був жахливий. Лебеді намагались витягти його й Монтморенсі з човна й утопити, і він чотири години героїчно оборонявся й побив їх усіх; вони попливли геть умирати.

— Скільки, ти сказав, було тих лебедів? — спитав Джордж.

— Тридцять два, — сонно відповів Гарріс.

— А ти ж казав щойно — вісімнадцять, — зауважив Джордж.

— Ні, не казав, — буркнув Гарріс. — Я казав — дванадцять. Що я, рахувати не вмію?

Як там було насправді з тими лебедями, ми так і не дізнались. Уранці ми спитали про них Гарріса, але він тільки перепитав: «Які лебеді?» — і, видно, подумав, що нам із Джорджем щось приснилося.

О, як гарно було нам удома, в човні, після всіх наших пригод і страхів! Ми з Джорджем як слід наїлись і хотіли зробити грог, але не змогли відшукати віскі. Ми почали допитувати Гарріса, що він із ним зробив, але Гарріс скорчив таку міну, ніби він взагалі не знає, що воно за віскі і про що ми говоримо. Монтморенсі мав такий вигляд, ніби він щось знає, але не казав нічого.

Тієї ночі я спав добре і спав би ще краще, якби не Гарріс. Я невиразно пам'ятаю, що він будив мене за ту ніч разів із десять, лазячи по всьому човну з ліхтарем і розшукуючи свою одежу. Та одежа, здається, не давала йому спокою цілу ніч.

Двічі він піднімав Джорджа й мене і дивився, чи ми не лежимо на його штанях. За другим разом Джордж розлютився.

— На якого біса тобі ті штани серед ночі? — спитав він обурено. — Чого ти не спиш, як порядні люди?

А прокинувшися ще раз, я почув, як Гарріс клопочеться, що не може знайти шкарпеток; останній мій невиразний спомин — хтось перекочує мене зі спин? на бік і Гаррісів голос мурмоче, що це якась комедія, та й годі: парасолька мов крізь землю провалилась.

Розділ п’ятнадцятий

Господарські справи. Любов до праці. Старий весляр — що він робить і що розповідає про те. Скептицизм молодого покоління. Перші спогади про плавання. Плоти. Джорджева перша спроба — з помпою. Старий човняр і його метод. Неквапність і спокій. Новачок. На дощанику з жердиною. Прикрий інцидент. Вияви дружби. Як я вперше плавав під вітрилом. Чому ми не потопились — моя гіпотеза.

Уранці ми прокинулись і поснідали, як зажадав Гарріс, по-простому, «без делікатесів». Тоді перемили посуд, прибрали все в човні (це робота, що не має кінця; виконуючи її, я починав досить виразно розуміти одну річ, що раніше була для мене загадкою: куди примудряється дівати час жінка, в якої нема іншого діла, крім догляду за одним-єдиним помешканням). А о десятій вирушили в дорогу з твердим наміром пропливти за день добрий перегін.

Ми домовилися, що зранку задля переміни йтимемо на веслах, а не