Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

– За що?

Берія надів пенсне на ніс і підійшов до дзеркала поглянути, як воно на ньому сидить.

– Якби було за що, – сказав він, притискаючи пенсне до перенісся вказівним пальцем, – він би тебе розстріляв. – І зареготав, немов закудкудакав: – Кха-кха-кха-кха! А втім, – сказав, переставши сміятися, – Сталін може тебе розстріляти і так.

– Але ж я нічого такого не зробив! – заволав народний артист. – Я нічого не зробив поганого. Я люблю товариша Сталіна. Передайте йому, що я його дуже люблю.

– Ну, я вірю, вірю, що ти його любиш, – сказав Берія. – Але важливо, аби він тобі повірив. Завтра ми поїдемо до нього, і ти йому покажеш, як ти його любиш. Ти пригадуєш, про що ми з тобою розмовляли минулого разу? Минулого разу ми з тобою говорили, що ти міг би підміняти товариша Сталіна, але так повинен підміняти його, так повинен грати його роль у житті, а не в кіно, щоби ніхто, навіть з людей, що близько знають Сталіна, не запідозрив, що ти – це не він. Ти можеш таке зіграти?

– Я можу, – упевнено кивнув Меловані. – Я, Лаврентію Павловичу, артист. Я дуже хороший артист. Але я все-таки не наважуюся взяти на себе таку відповідальність.

– Зате я наважуюся взяти цю відповідальність за тебе на себе. І ти можеш собі уявити, що з тобою буде, якщо ти не виправдаєш мого довір’я. Але спершу у мене до тебе запитання: ці вуса у тебе справжні?

– Нікак нєт, Лаврентію Павловичу, це накладні вуса. Я їх наклеїв, щоб показати вам, як я приблизно буду грати товариша Сталіна. Але на вулицю я ніколи не виходжу в образі товариша Сталіна. Щоб ніхто не подумав, що я видаю себе за товариша Сталіна.

– Гаразд, – кивнув Берія лисою своєю головою, – завтра поїдемо до товариша Сталіна. Вуса дай мені. Я їх візьму з собою, ти їх наклеїш, коли я скажу.

Наступного дня «ЗІС» наркома ДБ знову з’явився біля знайомого зеленого паркана. Тепер пасажирів було двоє: сам нарком і народний артист Меловані. Нарком був у довгому пальті з суконним верхом, каракулевим коміром і в каракулевій шапці-пиріжку, під борсучою шубою артиста був темно-синій бостоновий костюм з галстуком у горошок. Обидва гості пройшли звичну процедуру обшуку і перевірки, яка цього разу виявилась доволі поверховою: навіть на накладні вуса в портфелі Лаврентія Павловича охорона не звернула уваги. Можливо, тому що вони не належали ні до вогнепальної зброї, ні до колючо-ріжучих предметів.

Сталін був, на щастя, в доброму гуморі і зустрів гостей привітно, у передпокої. Був він у маршальському мундирі з двома золотими зірками на грудях – Героя Радянського Союзу і Героя Соціалістичної Праці. Мундир, утім, був не парадний, тобто виглядав більш-менш скромно.

Сталін і Берія, вітаючи один одного, обнялися, після чого Берія представив Меловані:

– Ось, дорогий Кобо, я привів народного артиста, який, як ти знаєш, виконує ролі Сталіна, тобто грає тебе в багатьох фільмах. Тобі, я пригадую, «Крах Берліна» дуже сподобався.

– Не дуже, – заперечив Коба, подаючи руку Меловані. – Не дуже, – повторив він, дивлячись артистові в очі, від чого той зіщулився. – Фільм не дуже сподобався… – він зробив паузу, – але сподобався. І уточнив ще раз: – Сподобався, але не дуже. Значить, – звернувся він уже просто до Меловані, – ви хочете вжитися в образ товариша Сталіна і пожити приблизно в тих самих умовах, що й товариш Сталін?

– Я тільки хотів…

– Я розумію, – перебив Сталін. – Ви хотів. Усі хотів. Кожен хотів. Я пропонував вам розпочати із Туруханського заслання, але вам, як я чув, моя пропозиція, як кажуть, не всміхнулась.

Народний артист знову перепудився. Він подумав, що якщо він скаже, що пропозиція Сталіна йому, так, сподобалась, то Сталін дійсно пошле його в Туруханське заслання. А якщо він скаже, що не сподобалась, то Сталін розгнівається і також пошле його в Туруханське заслання, а то й іще далі. Ще він подумав, що вождів, при всій любові до них, краще бачити на портретах, аніж наживо.

– Ні, чому, – став він виправдовуватися. – Я хотів. Я хочу все, що ви хочете хотіти…

– Нічого, не оправдовуйтесь, – перебив його Сталін. – Як кажуть російські люди, оправдовуватися будете в міліції. Жартую, жартую. А поки що зайдімо сюди.

Сталін натис кнопку в стіні, і невидимі спершу двері повернулися на три чверті, відкривши за собою невелику кімнату розміром приблизно три метри на чотири. Залізне ліжко, не нікельоване, а просте, пофарбоване зеленою масляною фарбою і схоже на тюремне. Стоїть головою до стіни. Солом’яний матрац застелено сірою суконною солдатською ковдрою. З подушки навіть стирчить солома. Над головою скромне бра. Біля ліжка проста соснова тумбочка. На ній дві книжки: «Історія ВКП(б)» і «Злочин і кара». На стіні, покритій простими шпалерами без кольору, декілька картинок, вирізаних з журналу «Вогник» і прибитих цвяхами.

Сталін сказав:

– Ось так живе товариш Сталін. Ви хочете пожити в подібних умовах?

– Товаришу Сталін, заради вас, – Меловані притис руку до грудей, – заради вас я готовий спати на чім попало! Навіть на цвяхах.

– Ну, – заусміхався Сталін – на цвяхах – це поки що не потрібно. На цвяхи – це тільки Лаврентій Павлович, він живодер відомий, може покласти людину. Я такого артиста на цвяхи… ні, ні. Хіба що, як будете репетирувати роль Рахметова.

У Меловані відлягло від серця. Настільки відлягло, що він навіть осмілів і запитав, навіщо товаришу Сталіну картинки з журналу «Вогник», коли у нього є можливість бодай тимчасово взяти з музеїв хоч Рєпіна, хоч Рембрандта.

Він запитав так і зіщулився, знову злякавшись, а раптом товариш Сталін розгнівається. Але товариш Сталін не розгнівався. Товариш Сталін сказав:

– Ви знаєте, генацвале, якщо я почну тягати картини з державних музеїв, то всі мої міністри, маршали і секретарі обкомів також потягнуть зі всіх музеїв усе собі. Тому я не стану подавати їм поганого прикладу.

– Ти, Гога, перш за все повинен зрозуміти, – додав Берія, – що товариш Сталін – дуже скромна людина. І в скромності своїй він великий. І ще ти повинен знати, що товариш Сталін дуже багато працює. На жаль, занадто багато працює. Він працює на знос, але ми не повинні дивитися на це байдуже. Коба, дорогий, – звернувся він до Сталіна, – ми тут з товаришами радилися й вирішили, що ти занадто багато працюєш. Ми повинні