Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

– У нас руки довгі, – нагадав молодший.

– Ваню, – перебив гостя Георгій Іванович, – нагадую тобі, що ти вільна людина і маєш право вчинити як завгодно. Можеш повзати на череві, а можеш, стоячи на двох ногах, послати цих панів подалі.

– Подалі? – запитав Чонкін. – Це по матушці, чи як?

– Та хоч по матушці, хоч по батюшці, – підтвердив Георгій Іванович, – а я заткну вуха.

– Обережніше, Чонкін! – раптом злякався і закричав старший. – Не спробуй грубити. Я – генерал.

– Ах, генерал! – пробурмотів Чонкін. – Ах, генерал! – повторив він і згадав генерала, який із клоччям вирвав орден із його гімнастерки. – Ах, генерал! – повторив він утретє. І раптом у нього виникло бажання, абсолютно нестримне, зробити те, що йому підказав Георгій Іванович.

– А пішов ти, генерал… – сказав Чонкін.

Георгій Іванович дійсно, як обіцяв, заткнув вуха, продовження фрази не чув і тому не міг бути свідком образи радянських парламентарів при виконанні ними службових обов’язків. А коли витяг пальці з вух, почув уже іншу розмову.

– Ну гляди ж, Чонкін, гляди, – сказав старший голосом, сповненим гніву й образи. – Я з тобою розмовляв по-хорошому. Як старший товариш, як батько розмовляв. Я тебе попередив, у яку ти падаєш безодню. Я гадав, що ти ненароком потрапив у складне становище, і протягнув тобі руку…

– У нас руки довгі, – не вгавав молодший.

– Але ти мою руку відхилив. Значить, ти свідомо вирішив продати батьківщину, партію, особисто товариша Сталіна. І навіщо? За що? Чим вони тебе спокусили? Жуйками? Кока-колою? Джином і тоніком? Але це вони зараз із тобою панькаються, а скоро, як ти їм станеш непотрібним, втратять до тебе інтерес, викинуть на смітник. Ну гаразд, живи…

– До пори до часу, – уточнив молодший.

– Але знай, що батьківщина тобі твоєї зради не простить.

Генерал виглядав розчарованим і навіть нещасним. Можливо, явившись сюди, він сподівався, що умовить недорікуватого солдата і тим самим заслужить якесь заохочення у вигляді чергового ордена чи дозволу вивезти на батьківщину щось із трофейних речей. Чонкін позбавив його цих надій, і наостанок слова йому дались нелегко. Промовивши їх, він спітнів і став носовою хустинкою витирати пухкі щоки і товсту шию.

– Ви все сказали? – ввічливо поцікавився Георгій Іванович. І, не діждавшись відповіді, оголосив: – Ну що ж, панове, аудієнцію закінчено.

– Але ми, – попередив старший, – доповімо нашому начальству, як наші так звані союзники провокують наших військовослужбовців на зраду.

Із цими словами він повернувся, і товариш його повернувся, і вони попрямували до дверей, чомусь гучно тупаючи. А молодший біля самих дверей озирнувся і в черговий раз, а втім, не досить впевнено, нагадав Чонкіну про довгі руки.

Коли місія Георгія Івановича, себто Джорджа Перла, вичерпалась сама собою, він передав Чонкіна своїм друзям з білоемігрантської організації Народно-трудовий союз (НТС). Ті спочатку хотіли взяти його у пропагандистський відділ, щоб він через гучномовець закликав радянських солдатів повернути зброю проти ненависного більшовицького режиму. Ясна річ, цих людей із НТС, як, втім, і всіляких інших, можна було б зобразити сатирично, і вони такого зображення цілком заслужили, але треба пам’ятати, що радянські літератори вже стільки повправлялися в сатирі саме над цими людьми, що нам, може, краще змовчати. Зауважимо все-таки, що серед цих людей були, мабуть, останні російські ідеалісти, які мріяли про хорошу, добру, православну Росію. Але якою вона має бути, хороша, добра і православна, вони собі уявляли так само невизначено, як відома героїня відомої книги, котра бачила хорошу, добру Росію вві сні.

Ці люди, у сподіванні знищити ненависний їм радянський лад, друкували листівки, в яких пропонували радянським солдатам переходити в американську зону, де на них чекають обійми товаришів по зброї і дівчат легкої поведінки, а також антирадянська література, порнографічні журнали, спиртні напої й закуски в необмеженій кількості. Але всі ці зусилля за рахунок американських платників податків були даремні. Радянські солдати цих листівок не бачили, а випадково знайшовши, боялися їх навіть прочитати. Вони проявляли пильність, тобто відносили листівки замполіту чи в особливий відділ, де цим підношенням завжди були раді. Листівки наочно доказували насиченість післявоєнної Німеччини антирадянськими елементами, через боротьбу з якими був шанс успішно і безпечно просуватися по службі, отримуючи за це звання, радянські ордени і німецькі марки.

На жаль, свідчень про перебування нашого героя в лавах НТС, серед людей, які самі себе називали дурнуватим словом «солідаристи», збереглося надто мало. Щоправда, один із керівників Народно-трудового союзу – Володимир Дмитрович Поремський, з яким автору цих рядків свого часу пощастило познайомитись, – невиразно пам’ятав, що був такий чоловік, незграбний і вайлуватий, якого колеги Поремського намагалися пристосувати до справи.

«Він старався, – розповідав Поремський, – але без особистого, як вам сказати, вогника. Для нього все, що йому доручалося, було незрозумілим завданням. А в нас був принцип приймати в нашу організацію лише тих, для кого наша справа сприймалась як своя кровна, тих, хто заради звільнення Росії від більшовиків готовий був пожертвувати усім, навіть життям».

Ось, мабуть, єдиний спогад, не досить, погодьтесь, чіткий, про той період життя Чонкіна. Інших достовірних даних про цей період практично не збереглось ніяких, тому ми його пропустимо.

Уже, здавалося б, усім цей Чонкін до чортиків мав би надокучити, але, виявляється, були іще люди, які думали про нього більше, аніж він про них. Зокрема, той же Лаврентій Павлович думав про Чонкіна багато, до чого змушували його обставини. Раніше, хоча прізвище Чонкін потрапляло Лаврентію на очі, він його просто не помічав. А на прізвище Голіцин, так, звернув увагу, тому що воно неабияке, а князівське. Походячи з місць, де князями були ледь не половина його співплемінників, Лаврентій Павлович важко переживав своє простолюдство і заздрив усім, хто міг вести свій родовід від когось старішого за дідуся, від якогось знатного предка-джигіта, чий вусатий портрет у черкесці з газирями і кинджалом прикрашав би вітальню. Тому прізвище Голіцин ніяк не могло пройти повз увагу Лаврентія Павловича. А Чонкін… Це прізвище Лаврентій Павлович не став би тримати в своїй голові. Але Сталін (ото прив’язався!) жодної розмови, особистої чи по телефону, не закінчував тепер без запитання: «Ну що там Чонкін? Що роблять твої люди? Коли ти мені його дістанеш? – І іноді нагадував: – Гляди, Лаврентію, час твій збігає разом із моїм терпінням».

Розуміючи, що значить це нагадування, Лаврентій старався. Але йому фатально не щастило. Офіційно отримати Чонкіна шляхом умовлянь про добровільне повернення не вдалося.