Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

– Яка різниця, дорогий, Сталіон чи Сталін, ми все одно будемо називати його просто Сосо. Гей, Сосо! – звернувся він до дитини і завбачливо відсахнувся.

Генерал поїхав, а Віссаріон, виждавши триденну паузу, з фальшивою посмішкою на обличчі оголосив сусідам і родичам про народження сина.

– Як? – здивувались сусіди і родичі. – Звідкіля? Кеке лише чотири місяці тому була породіллею. Це що ж, недоносок якийсь?

– Не недоносок, а швидко дозрілий плід, – заперечував Віссаріон. – Недоноски бувають маленькими, а мій Сосо важить уже більше шістнадцяти фунтів.

Так ось, судячи із зібраних автором цих рядків свідчень, розпочинав своє довге життя майбутній батько народів, вождь світового пролетаріату, корифей усіх наук, про якого буде складено безліч легенд, ніскільки недостовірніших, ніж наша. Я признаю, що розповідь про зачаття і народження сина людського кобилою потребує переконливіших доказів, ніж наведені на цих сторінках. Так-так, важко собі уявити, що Сталіна породила дика кобила, але ще більші сумніви охоплюють автора, коли він думає, що невже таке чудовисько могло бути виношене звичайною людською матір’ю?

Опаликова радянські угробили, але Чонкін навіщось їм був потрібен живим, а це турбувало Джорджа Перла й давало підстави вважати, що він щось усе-таки не додумав. Якось посеред дня він на «віллісі» приїхав до Чонкіна, велів йому швидко перевдягтися і повіз у військову комендатуру. Тут на Чонкіна чекали два американських офіцери і двоє російських мужчин в однакових цивільних костюмах. Обидва були невисокого зросту, обидва вельми вгодовані, вочевидь, що ні в Ленінградській блокаді, ні в Освєнцімі їм побувати не довелося. Георгій Іванович їх представив:

– Ось, Ваню, ці панове чи товариші – представники радянської консульської служби, хочуть із тобою поговорити. Так я вас розумію? – звернувся він до росіян.

– Саме так, – поважно одізвався той, хто, судячи з поведінки, сивих скронь і тупого виразу обличчя, був старшим.

– Ваню, – додав Георгій Іванович, – я тобі нагадую, що ти знаходишся на території, контрольованій Сполученими Штатами Америки, і під захистом американських законів. Свою долю ти маєш право вирішувати сам. Як захочеш.

– Я протестую, – сказав старший. – Ви чините тиск на громадянина СРСР.

– Я не чиню, – заперечив Георгій Іванович, – а роз’яснюю йому його права. Ваню, доки ти у нас, тобі нічого боятися.

– У нас руки довгі, – розглядаючи скромний пейзаж, що висів на стіні, ні з того ні з сього упівголоса і наче сам до себе зауважив «молодший» росіянин.

Чонкін поглянув на його руки з подивом і подумав, що бреше, не такі вже вони й довгі.

– Панове, – знову встряв Георгій Іванович, – займіть свої місця, ви тут, ти тут, – указав він на різні кінці столу, – і можете звернутися до пана Чонкіна, але без погроз.

– Так-так, звичайно, – пробурмотів старший і повернувся до Чонкіна: – Товаришу Чонкін, ми з вами зустрілися за дорученням радянського керівництва. Ми знаємо, що ви опинилися в американській зоні не зі своєї волі, а в результаті зрадницьких дій вашого командира, полковника Опаликова. Ви знаєте, що з ним після цього сталося. Ласі до сенсацій західні газетки пишуть, що ми його отруїли. Але це не ми. Я гадаю, що це зробили західні спецслужби для того, щоби підозра впала на нас.

– Не меліть дурниць, – сказав Георгій Іванович.

– Ми, – продовжив старший, – відкидаємо терор як спосіб досягнення політичних цілей. Ми діємо виключно методом переконання. Ми Опаликова не вбивали.

При цьому другий став підморгувати Чонкіну, наче кажучи: убивали, мочили, і тебе, суку, пришиємо неодмінно.

– У нас руки довгі, – сказав він наче сам до себе.

– Вас, – вів свою лінію перший, – ми ні в чому не звинувачуємо. Ми знаємо, що ви чесний радянський воїн, патріот. Ви на чужій території опинилися випадково і мрієте повернутися на батьківщину. Так ось, Ваню, – перейшов він на зворушливий тон, – батьківщина протягує тобі руку.

– У нас руки довгі, – втретє пробурмотів молодший.

– Ось, Ваню, підпиши, – сказав старший і поклав перед Чонкіним папір з якимось текстом.

– Це що таке? – насторожився Георгій Іванович.

– Заява для преси.

– Дозвольте! – Георгій Іванович узяв заяву, став читати: – «Панове журналісти, як відомо, я, Іван Васильович Чонкін, гвардії рядовий переможної Радянської армії, у результаті зрадницького вчинку мого командира, колишнього полковника Опаликова, опинився в американській зоні окупації Німеччини, де різні ворожі Союзові РСР сили намагалися схилити мене до зради батьківщини. Я мушу з усією рішучістю заявити, що зусилля цих панів цілком даремні. Будучи безпартійною радянською людиною, я тим не менше є патріотом своєї країни, усім серцем відданим нашим комуністичним ідеалам і особисто товаришу Сталіну. Вам, панове, вихованим у системі інших цінностей, можливо, не зрозуміти моїх почуттів, але я повертаюсь на батьківщину».

– Ага, – завершив читання Георгій Іванович, – сильно написано. І що ж ти, Ваню, з цього приводу скажеш?

Іван задумався. У цьому місці, якщо дати можливість, задумається і читач. Що міг відповісти Чонкін у таких умовах? Покірно погодитися зі своєю долею і поїхати з американського табору для переміщених осіб в радянський для ворогів народу? Ні, панове читачі! Чонкін, звичайно, ніколи не вважався крупним мислителем, а в очах деяких людей і взагалі був чимось на кшталт Іванушки-дурника, але й Іванушка-дурник також був дурником тільки спочатку. А коли життя чомусь таки його вчило, навчався і дечого в житті досяг. Так і Чонкін. Вислухавши пропозицію повернутися на батьківщину, він глибоко задумався і спробував уявити, а що ж таке для нього батьківщина, і перед його внутрішнім зором виникли обличчя старшини Пєскова, капітана Миляги, лейтенанта Філіпова, полковника Добренького, прокурора Євпраксєїна й інших подібних посадових осіб, і у всіх у них були довгі руки, і ці руки тяглися до його горла. Щоправда, і туманний образ Нюри з’явився десь на задньому плані. Але Нюра, як йому здалося, руками, очима і загальним виразом обличчя робила знаки: не треба, Ваню, не погоджуйся, не пустять тебе до мене і жити не дадуть.

Помітивши, що Чонкін вагається, Георгій Іванович сказав:

– Панове, я не можу приймати рішення за пана Чонкіна, тому що пан Чонкін – вільна людина і воліє розпоряджатися своїм життям на свій розсуд, але мені здається, що питання серйозне і було б справедливо дати панові Чонкіну якийсь час на роздуми.

– А навіщо? – здивувався старший з умовляльників. – Про що тут думати? Ваню, я тобі іще раз нагадую: батьківщина дає тобі шанс спокутувати свою вину і чесною працею заслужити прощення і довіру нашого народу. Будь-яка людина, в якої є хоча б краплина совісті й любові до батьківщини, негайно