Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

із загону, де її утримували, щоб нею випадково не заволодів якийсь жеребець і не порушив чистоту експерименту. У записах є вказівка на те, що табунний жеребець Маврикій ревнував Орлицю, весь час кружляв довкола загону і якось на світанку навіть поламав жердини паркану, але його вчасно одігнав конюх Миронич. А втім, було невідомо, вчасно чи невчасно. Можливо, доки конюх спав (в чому він потім не зізнавався), Маврикій встиг порушити експеримент. Жеребець, втім, невдовзі загинув. Безумствуючи від ревнощів, він напав одного разу на Пржевальського і під приводом самооборони (а можливо, також із ревнощів) був генералом пристрілений.

Минуло трохи часу, і Орлиця завагітніла. Це сильно схвилювало експериментатора. Невже сталося те, про що він так пристрасно мріяв, і вона дійсно понесла від нього? Але була ще підозра, що від Маврикія, під час його одноразового побачення з Орлицею. Треба пам’ятати, що вагітність чи жеребність кобил триває зазвичай близько року. Тоді ще ні про який ультразвук люди поняття не мали, передбачити, що там зріє в кобилячій утробі, наперед було неможливо. Можна тільки уявити собі, в якому хвилюванні провів цей рік генерал. І нарешті… це сталося вночі. Генерала розбудив Ферапонт криком:

– Ваше превосходительство, онє рожають!

– Хто вони? – запитав спросоння генерал.

– Онє, ваша кобиляча жонка, ваше превосходительство!

Генерал кинувся до стайні, навіть забувши начепити шпагу. Прибіг якраз вчасно і встиг прийняти роди. Новонароджений упав йому просто в руки. Генерал став квапливо і допитливо його розглядати. Ні, це точно було не лоша. І навіть не кентавр. Це було звичайне людське немовля чоловічої статі, але незвичайно поросле шерстю… Ще одна особливість вирізняла дитину: пальці ніг у неї були зрослими між собою, а п’ятки ніг – твердими, зроговілими.

26

Останній із стосика лист, за припущенням, писаний Громом-Гримейлом, зостався недокінченим. Що трапилося далі, точно не відомо. Але десь я чув, що начебто невдовзі після народження дитини-лошати Орлицю передали в заповідник Асканія-Нова. Там її пробували злучати з різними жеребцями, але вона запекло противилася і знаходилася в такому стані духу, який, будь вона людиною, можна було б назвати депресією. Вона затужила. Як виганяли на пасовище, трави не скубла, а від табуна трималася осторонь. Її намагалися годувати вівсом, вона до нього навіть не підходила і невдовзі здохла, як можна припускати, від туги.

А генерал, отримавши такого дивного спадкоємця, не знав, що з ним діяти. Признати своїм сином не наважувався, бо неминуче поповзуть недобрі чутки і можуть дійти до Петербурга. На Петербург генералу було наплювати, але турбувало те, що злісні тамтешні людці можуть донести і неодмінно донесуть цю чутку до вух імператора, ось що буде погано. Царева думка Пржевальського також особливо не цікавила, якби не сподівання на підтримку царською казною нових пошуків і експериментів.

Коротше кажучи, Пржевальський вирішив позбутися немовляти і не назовсім, а тимчасово віддати його в хороші руки. Так співпало, що саме трапилася генералові поїздка на Кавказ, під час якої він потрапив у Горі. Тут познайомився з місцевим шевцем Віссаріоном Джугашвілі, до якого зайшов набити підківки на чоботи. Розговорилися. Швець поскаржився: дружина, мовляв, по-вашому Катерина, а по-нашому Кеке, хороша зусібіч, але народжує йому виключно дівчаток. Народ місцевий над ним насміхається, що ж це ти, мовляв, Віссаріон, бракороб такий, одних лише двостволок на світ випускаєш? Щоби позбутися цих злих жартів, він би хлопчика якогось хоча б у приймаки взяв. Щоби жартівникам пельку заткнути і якщо не для продовження роду, то хоча б щоб було кому будку шевську колись передати.

Тут Пржевальський зрозумів, що вирішення проблеми йде просто до рук. Звелів Ферапонту принести дитину з візка і показати. Принесли, поклали на велике ліжко, розгорнули пелюшки. Дитина Віссаріону сподобалася, навіть видалася йому схожою на нього самого. Щоправда, на нього напосіли певні сумніви, але вони були компенсовані генераловою обіцянкою давати на утримання малюка щорічно тисячу карбованців, причому перший внесок було зроблено негайно. А тисяча карбованців для шевця глухого міста Горі була сумою величезною, сам він і половини її за все життя не заробив би. Так що була спокуса, були і вагання. Покликав на пораду дружину.

– Ось, Кеке, – сказав він. – Давай з тобою порадимося і візьмемо на виховання цього малюка. Оскільки ти мені весь час народжуєш дівчаток, а мені потрібен у домі мужчина для продовження якщо не роду, то хоча б справи, щоби було кому згодом передати нашу шевську будку і секрети моєї неабиякої майстерності. Поглянь-но, який хороший пацан!

Кеке поглянула на пацана й заплакала.

– Що з тобою? – запитав її чоловік. – Тобі дитина не подобається?

– Він мені подобається, але чому він такий волохатий і що у нього з ногами?

– З ногами все гаразд, – заспокоїв її генерал. – Ноги такі, на яких можна міцно стояти. А волохатість, що ж… Усі кавказькі мужчини, яких я знаю, мають багато волосся, що є ознакою безумовної мужності.

– Але це ж іще не мужчина, а тільки хлопченятко.

– Так, хлопченятко, – погодився генерал. – А вже і мужчина.

– А як його звати? – запитав Віссаріон.

Пржевальський на секунду затнувся, тому що імені дитині він ще не придумав і називав його просто «Він». Але тут треба було відповідати швидко, і він відповів:

– Сталіон.

– Це російське ім’я? – здивувався швець.

– Ні, – сказав Микола Михайлович. – Це англійське ім’я.

– І що воно означає?

– Сталіон по-англійськи означає «жеребець», – пояснив генерал.

– Та ну! – сказав швець. – Що ж ми, виходить, хлопчика так і будемо звати жеребцем?

– Ну так, зараз він хлопчик, а потім стане мужчиною. А для мужчини немає похвальнішого порівняння, ніж із жеребцем. Чи ж не так, шановна Кеке?

Кеке не посміла заперечувати і не хотіла. Вона була згодна з генералом, але кавказьке уявлення про цнотливість відкрито погодитися не дозволяло. Вона промовчала і, знітившись, сильно почервоніла.

– Ну ось, – сказав швець, – ми з дружиною порадилися і вирішили так, що якщо ви додасте до тисячі карбованців іще двісті…

– Додам триста, – перебив Пржевальський.

– Ну гаразд, тоді беремо вашого Сталіна. Гей! – нахилися він над дитиною. – Гей, Сталін! Киць-киць!

А маленький Сталін раптом взяв та й стусонув названого батька ногою просто в ніс. Та так сильно, що в того з носа струмком задзюрчала кров.

– Ось це-то так! – Віссаріон відсахнувся, приклав руку до носа, поглянув на кров на долоні. Поліз до кишені за хустинкою. – Ти що ж це витворяєш, дорогий? Такий маленький, а так б’єшся. Просто звір якийсь, а не дитина.

– Це він тому, що ти його невірно назвав. Він не