Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

– Ось воно що! – сказав Лаврентій, наче й справді щойно дізнався, що це «Мисливці на привалі». А про себе подумав: «Я-то, може, і темний, неуцький, але ти проявив себе як справжній лопух».

І в нього були підстави для такої думки про свого соратника, тому що той, завжди гранично сторожкий і уважний, дозволив провести проти себе найпримітивніший злодійський трюк: відволікти увагу. Коли Сталін підвів очі на картину Перова, витратив на це не більше десяти секунд. Але цих секунд цілком вистачило Лаврентію Павловичу, щоб опустити в келих співрозмовника пігулку, яка негайно розчиняється хоч у воді, хоч у вині, не даючи ні кольору, ні смаку, ні запаху.

– Ну що ж, – сказав Сталін і підняв келих. – Тоді давайте вип’ємо за солдата Чонкіна і за всіх солдатів, без яких ніякі генерали і навіть генералісимуси не змогли б отримати перемогу над сильним ворогом!

Другий раз Сталін пив за Чонкіна стоячи. І з ним стоячи пили за Чонкіна народний комісар держбезпеки Лаврентій Павлович Берія і народний артист Радянського Союзу Георгій Михайлович Меловані.

Дивний присмак був у вина, що його випив Сталін. І дивне виникло відчуття. У Сталіна закрутилась голова. Він поглянув на своїх гостей, і йому здалося, що він стоїть у центрі якогось кола, якоїсь дивної каруселі, його гості сидять на картонних кониках і мчать довкола нього.

– Ти, Лаврентію, – розпочав Сталін, намагаючись упіймати Лаврентія поглядом. – Ти, Лаврентію, – хотів він йому щось сказати, але Лаврентій крутився довкола нього усе швидше і з кожним колом усе зменшувався в розмірі, зрештою дійшов до розміру мухи і ось зовсім розтанув у розрідженому повітрі. З тим і світло погасло в очах Сталіна, і товариш Сталін зронив голову на стіл, але не в салат, як дехто міг би очікувати, а просто на стіл, поруч із тарілкою.

У кімнаті запала мовчанка. Меловані сидів блідий, з роззявленим ротом і з недонесеним до нього шматком сулугуні. Берія ж, навпаки, закушував наче нічого й не трапилося.

– А ти чому не п’єш, Гога? – запитав він трохи перегодом.

– Я? – пробелькотів Гога. – Я… Я не хочу.

Відсунув від себе келих, відсунув обережно, наче побоювався, що рідина, яка знаходилась у ньому, сама хлюпне в лице.

– Ну, не хочеш, не треба, – сказав Лаврентій. – А я десь-то вип’ю.

Він ухопив келих Меловані і спустошив його великими ковтками. Позирнув на Сталіна, похитав головою. Позирнув на артиста. Той сидів блідий-блідісінький і дрібно тремтів. Так тремтить собака, якого ведуть на живодерню.

– Слухай, дорогий, – звернувся до нього нарком, – що з тобою? Тобі погано?

– Ні, ні, – сказав Меловані поспішно. – Мені добре. А я нічого не бачив. Я, – повторив він, – зовсім нічого не бачив.

– Не бачив, нічого не бачив, – поспішно, але не без гумору повторив Берія. – Ти нічого не бачив, і я нічого не бачив, а він і зараз нічого не бачить. А чого це ти так тремтиш? Ти думаєш, я його отруїв? Мого давнього товариша і соратника, вірного ленінця і вождя усіх народів, ти думаєш, що я отруїв? Я йому дав тільки трохи снодійного. Тому що він, я тобі казав, він, товариш Сталін, стомився, він потребує відпочинку, і я, просто як давній друг, як комуніст комуністу, йому трішки допоміг. Сиди тут, не рипайся, я зараз.

Берія ринувся у ванну кімнату, що примикала до їдальні, і вийшов з неї з великою блискучою бритвою, яку раніше називали небезпечною.

Побачивши цей предмет, Меловані зірвався на ноги, кинувся до дверей, але вони виявилися зачиненими. Тоді він притиснувся до стіни і затремтів ще більше. Берія з бритвою наблизився до Сталіна. Меловані трохи отямився і знайшов у собі сили запитати голосом, що переривався зостраху:

– Я вибачаюсь, ви збираєтесь за… за… зарізати товариша Сталіна?

– Ой, – поморщився Берія, поправляючи заправлену Сталіну за комір серветку, – що ж ти за собачий дурень, що ж ти за дурень віслючий! Чому у тебе весь час такі дурнуваті думки, що я його отруїв і хочу зарізати? За кого ти мене вважаєш? Щоби я зарізав вождя світового пролетаріату, батька народів? Я хочу його поголити, щоб він був такий гарний, як ти. А тобі приклеїти вуса, щоб ти став таким же огидним, як він. Біжи у ванну, принеси помазок і мило й отямся. Ти зараз будеш демонструвати своє мистецтво. Ми зараз побачимо, який ти артист. Зараз ти зіграєш свою головну в житті роль, і якщо ти кепсько її зіграєш, ми з тобою обидва зостанемося без голови.

Трохи згодом двері їдальні товариша Сталіна відчинилися, і в коридор вийшли сам товариш Сталін і два його гості: Лаврентій Павлович Берія і Георгій Михайлович Меловані. А втім, сказати, що Меловані вийшов, було б невірно. Він буквально висів на Лаврентії Павловичу, обхопивши його шию руками, ноги волочив по підлозі і бурмотів щось несусвітнє.

– Ось, – скрушно мовив Сталін, погаслою люлькою вказуючи на Меловані. – Народний, розумієш, артист, а напився, розумієш, як свиня. Власік! – звернувся він до начальника охорони, що зустрівся їм. – Скажи своїм людям, нехай допоможуть Лаврентію Павловичу артиста донести до машини. А я пішов до себе, і сьогодні мене більше не турбувати.

Історія – це така штука, це такий ящик, це така камера обскура, сповнена таких пекельних таємниць, що коли їх дізнаєшся, хоча б деякі окремі, так просто дух перехоплює, голова ходором іде і пересихає язик. І ти хитаєш головою і думаєш: ні, вже цього аж ніяк бути не може. А воно може, воно може, дуже навіть може. Бути.

Зрештою, в НТС зрозуміли, що цінного співробітника із Чонкіна викувати навряд чи вдасться. Його доправили в невелике містечко, назви якого точно не пам’ятаю, але, здається, це було десь коло Мюнхена. Чи коло Манхейма. Чи навіть коло Мюнстера, десь, загалом, на букву «М». Оскільки містечко було невеличке, ніяких стратегічних важливих промислових і військових об’єктів не мало, то й бомбардувань воно уникло і зосталося тихим, чистим, зеленим, як і до війни. У ньому було дві церкви – католицька і протестантська, три школи, шість магазинів, дві бензоколонки, один кінотеатр, одна майстерня з ремонту автомобілів і тракторів, одна бойня, при ній – м’ясна крамниця, невеликий ринок. Частиною ринку у важкий післявоєнний час був товчок, де люди торгували хто чим: шматком хліба, старими