Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

Єдиний військовий об’єкт, що був тут і що його союзники не розбомбили, залишили для себе, – це казарми колишнього артилерійського училища. Тепер дві двоповерхових казармових споруди з червоної цегли займали американські солдати, а решта, барачного типу, були перетворені в табір так званих переміщених осіб. Сюди й потрапив Чонкін. Одразу по закінченні війни тут був повний інтернаціонал: американці, англійці, французи, італійці та інші, але ці, перераховані, негайно роз’їхалися додому, де їх зустрічали з великими почестями, а тут зосталися поляки, болгари, румуни, але більшість складали росіяни, точніше, радянські різних національностей, які займали цілий барак № 4 з двоярусними металевими ліжками.

Ці люди додому не квапилися, тому що вдома їх чекали в кращому разі – табори для репатрійованих, а в гіршому – розстріл. Це були колишні остарбайтери, військовополонені, поліцаї, власівці та інші, у чомусь винні чи винні лише в тому, що народилися в Росії. Частіш за все це були, як Чонкін, прості російські і неросійські люди, пасивні і покірні долі. Їх гнали під кулі, вони ішли під кулі, їх брали в полон, вони здавалися. Коли здавалися, не думали про те, зрадники вони чи ні. Вони просто хотіли жити, але Радянська держава і Сталін вважали це бажання вартим осуду. Було серед них і декілька жінок з числа тих, кого вигнали до Німеччини, вони працювали на військовому заводі, тепер завод закрили і всіх, хто на ньому працював, перевели до цього табору.

Чонкін спав на верхньому ліжку, а його нижнім сусідом був інженер родом із Києва, але узбецького походження, як він сам себе називав, Усман Усманович Усманов. У липні 1941 року потрапив він у полон і всю війну провів у таборі. Німці помітили, що він обрізаний, і запідозрили його в тому, що він єврей. Начальник табору, есесівець, не вірив йому, що він не єврей, регулярно викликав до себе, допитував, пробував викрити в брехні, знущався, мочився йому в рот, але оскільки нічого не зміг доказати, зоставив його живим. Поруч із Чонкіним у бараці був власівський офіцер, що дивом уник видачі радянським, з іншого боку спав і дико хропів по ночах герой-панфіловець, посмертно нагороджений геройською Золотою Зіркою і орденом Леніна. Так вийшло завдяки буйній фантазії журналіста Криницького.

Криницький колись придумав двадцять вісім героїв-панфіловців, які начебто дали німцям нерівний бій біля роз’їду Дубосєково і всі до одного загинули. Насправді ж, як уже було сказано, ніякого такого бою біля роз’їзду Дубосєково не було. З двадцяти восьми перерахованих начебто героїв більшість зосталася в живих, а сусід Чонкіна в той час, коли Калінін підписував указ про посмертне присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу, служив у Смоленську старшим поліцаєм. Узагалі тут були різні люди. Більшість із них тужили за своїми близькими, рідними, родичами, дружинами і дітьми. Тужили за батьківщиною і боялися її. Ходили чутки, що американці і англійці видають колишніх радянських громадян радянській владі, а тих, кого видали, в кращому разі чекає тюрма, а в гіршому – смерть. Страхітливим прикладом для всіх була доля козаків генерала Краснова, що воювали в складі німецького війська. В австрійському місті Лінце англійці роззброїли і видали радянцям двадцять п’ять тисяч козаків з дружинами і дітьми. Уражені підступністю англійців, козаки стрілялися і кидалися під поїзд. Ходили чутки, можливо, спотворені, начебто тих козаків, кому вдалося доїхати до першої радянської залізничної станції, тут же, біля пакгаузів, розстріляли, а дружин і дітей відправили до Сибіру. Страшно було, і більшість жителів табору, тужачи за батьківщиною, зустрічі з нею боялися, як смерті.

Ліве крило бараку займали декілька чоловік, що виділялися серед іншої маси своєю освіченістю та інтелектом. Хтось із поселенців правого крила назвав їх «академіками». Серед цих «академіків» виявилися і ті ж самі мислителі, яких ми описували на самому початку нашої оповіді. Це дивно і не дивно, тому що ці мислителі з’являються скрізь, де скупчення народу досягає умовної критичної маси і є час і настрій про щось посперечатися. Ви запитаєте, хто вони, звідкіля, якого віку? А я вам відповім, що ніякого. Ці люди завжди були, завжди будуть і завжди є. Якщо вони і міняються у поколіннях, то це проходить цілком непомітно, тому що ті, які прийшли, нічим не відрізняються від тих, що одійшли. Вони весь час запекло сперечаються між собою і ніколи не досягають згоди. Якщо один каже «так», то другий обов’язково скаже «ні». Але якщо той, що казав «так», раптом у пориві великодушності погодиться: так, ви маєте рацію, це, звичайно, ні, тоді той, який вважав, що «ні», негайно перемінить свою точку зору, щиро обуриться і скаже, що це, звичайно, «так». Вони провадили поміж собою все вчені розмови і самі вирішували долю країн, народів і окремих людей. Один із них вважав, що Німеччину слід роззброїти і залишити у спокої. На думку другого, її треба розчленувати не на зони окупації, а на окремі землі, і розділити не тільки між Радянським Союзом, Америкою, Англією і Францією, але взяти в долю Голландію, Польщу, Чехословаччину й Італію. Вони сперечалися між собою, хто гірший – Сталін чи Гітлер, і один із них уважав, що Гітлер гірший, а інший заперечував, що гірший усе ж таки Сталін. Особливо велика суперечка спалахнула з приводу руйнування міста Дрездена. Один називав бомбардування союзників варварськими.

– Воювати, – казав він, – треба тільки з армією, а не з мирними жителями.

– Не меліть дурниць! – гарячково відповідав другий. – У теперішній війні мирних жителів не було. Воювали системами, країнами і народами. У цій війні важливим був дух народу, що воює. Коли німці нападали на нас, вони знали, що за ними є німецький народ, є їхні батьки, матері, брати і сестри, які їх благословляють на подвиг. Крім того, їх надихала надія на безкарність. Коли німецький льотчик скидав бомби на жителів Києва, Лондона чи Ковентрі, він сам був готовий загинути, але був упевнений, що на його тата й маму, на дружину і на дітей ніяка бомба не впаде. Він, мерзотник, розраховував на благородство своїх супротивників…

– І правильно розраховував, правильно, – встряв зі своїми міркуваннями Перший Мислитель. – Ми, люди християнської цивілізації, не повинні змагатися з варварами у варварстві.

– Якраз і повинні. Для того щоб перемогти німецький фашизм, мало було отримати перемогу на фронті, треба було зламати волю німецького народу. Треба було усім німцям показати, що якщо благословенні вами ваші солдати руйнуватимуть міста і