Пуаро веде слідство - Агата Крісті

Може, мені здалося, але перш ніж відповісти, Бейкер мить повагався.

– Так, його, сер.

«Він бреше, – подумав я, – але чому?»

– Ваш хазяїн здавав будинок? За останні три роки хтось чужий сюди заходив?

– Ні, сер.

– Жодна людина?

– Тільки міс Вайолет.

– І жодна інша чужа людина ніколи не заходила в цю кімнату?

– Ні, сер.

– Ти забув про робітників, Джиме, – нагадала дружина.

– Робітників? – Пуаро, крутнувшись на каблуках, повернувся до неї. – Яких робітників?

Жінка пояснила, що два з половиною роки тому хазяїн найняв робітників, які мали зробити невеликий ремонт. Що саме ремонтували, пригадати вона не змогла. Їй узагалі здавалося, що то була просто хазяїнова забаганка, а потреби ремонтувати будинок насправді не було. Робилося щось і в кабінеті, але що конкретно, вона не знала, бо ні її, ні чоловіка тоді в кабінет не пускали. На жаль, назви фірми, на яку працювали робітники, вони не пам’ятали, знали тільки, що вона була десь у Плімуті.

– Що ж, у нашій справі є прогрес, Гастінґсе, – сказав Пуаро, потираючи руки, коли Бейкери пішли. – Він, очевидно, написав другий заповіт і найняв робітників із Плімута, щоб ті зробили гарний сховок. Тому, щоб не витрачати час на зривання підлоги та простукування стін, їдьмо до Плімута!

Доклавши певних зусиль, ми зрештою змогли знайти фірму, до якої звертався містер Марш.

Фірма надавала послуги вже довгий час, тож ми легко знайшли двох чоловіків, які працювали в будинку містера Марша. Вони дуже добре пам’ятали те, що тоді робили. Зокрема, витягли цеглинку зі старовинного каміна, зробили під ним заглибину, а потім поставили на місце так, щоб щілини не було помітно. Якщо натиснути на край сусідньої цеглини, можна було витягти всю конструкцію. Зробити сховок було нелегко, і старий джентльмен дуже хвилювався, щоб усе було зроблено як слід. Процесом керував чоловік на ім’я Коґан, худорлявий здоровань зі шпакуватими вусами. Він був дуже розумний.

Ми повернулися в Кребтрі-Менор задоволені. Відімкнувши двері в кабінет, приготувалися використати щойно здобуту інформацію. На цеглі ззовні не видно було навіть найменшого сліду сховку, але натиснувши на одну цеглину так, як нам сказали, ми відкрили чималу заглибину.

Пуаро швиденько просунув туди руку. Радісна усмішка сповзла з його обличчя, натомість на ньому з’явилася гримаса жаху. В його руці лежав тільки обвуглений шматок грубого паперу. Більше у сховку нічого не було.

– Sacre! – сердито закричав Пуаро, – Хтось лазив сюди раніше за нас.

Ми стривожено розглянули уривок паперу. Це, очевидно, був фрагмент заповіту, що його ми шукали. На ньому виднівся підпис Бейкера, але решту тексту розібрати було неможливо.

Пуаро вражено присів. Вираз його обличчя був би смішний, якби не був такий сумний.

– Не розумію, – застогнав він, – хто міг його знищити? І для чого?

– Бейкери? – запитав я.

– Pourquoi?91 Вони не виграли б, навіть якби знайшли заповіт, до того ж міс Марш радше залишила б їх і далі жити в будинку, ніж якби маєток перейшов у власність лікарні. Кому вигідно було знищити заповіт? Лікарні виграють, так, – але не можемо ж ми підозрювати установу!

– Може, старий передумав і знищив заповіт сам, – сказав я.

Пуаро підвівся й обтрусив коліна, як завжди, ретельно.

– Може бути, – визнав він. – Дуже тонке спостереження, Гатсінґсе. Що ж, нам більше немає чого тут робити. Ми спробували все, що було в нашій силі смертних людей. Успішно протиставили свій розум розумові Ендрю Марша, але, на жаль, його племінниця від нашого успіху аж ніяк не виграла.

Ми одразу поїхали на залізничну станцію в Тонтоні, де якраз встигли на потяг, хоча й не швидкий. Пуаро був сумний і незадоволений. Я ж одразу втомлено закуняв у кутку. Раптом, щойно потяг почав рушати, Пуаро голосно скрикнув.

– Vite92, Гастінґсе! Прокидайтеся і зіскакуйте! Зіскакуйте, кажу вам!

Я не встиг отямитися, як ми вже стояли на пероні, без капелюхів і без валіз, а потяг зник у нічному тумані. Я страшенно розсердився, але Пуаро цього навіть не помітив.

– Яким ідіотом я був! – закричав він. – Тричі ідіотом! Більше ніколи не хвалитимуся своїми сірими клітинками!

– Як великодушно з вашого боку, – похмуро сказав я. – Але що взагалі відбувається?

Як завжди, коли його переповнювали власні ідеї, Пуаро не звернув на мене анінайменшої уваги.

– Книги, в яких записано, які рахунки треба сплатити! Я навіть не брав їх до уваги. Так, але де? Де? Нічого, тут помилки бути не може. Нам треба негайно вертатися.

Легко було сказати, але втілити не так просто. Ми сіли на повільний потяг до Ексетера, а там Пуаро найняв автомобіль. У Кребтрі-Менор ми вернулись аж під ранок. Не розповідатиму, як здивувалися Бейкери, коли нам нарешті вдалося їх розбудити. Ні на кого не зважаючи, Пуаро пішов просто в кабінет.

– Я був не тричі ідіотом, а ідіотом тридцять шість разів, мій друже, – кинув він. – А тепер дивіться!

Пуаро попростував до столу, витяг ключа й відчепив від нього брудного маленького конвертика. Я витріщився на детектива. Він що, хотів видобути з нього великий бланк для заповіту? Тим часом Пуаро дуже обережно розкрив конверт і розгорнув його на столі. Тоді запалив лапму і повернув конверт внутрішнім боком до полум’я. За кілька хвилин на папері почали проступати літери.

– Дивіться, mon ami! – закричав, тріумфуючи, Пуаро.

Я подивився. Там було лише кілька ледве помітних рядків: коротка записка про те, що все своє майно він залишає своїй племінниці, міс Вайолет Марш. Стояла дата: двадцять п’яте березня, 12 : 30, і підписи Альберта Пайка, кондитера, та Джессі Пайк, його дружини.

– А він матиме законну силу? – видихнув я.

– Наскільки я знаю, закон не забороняє писати заповіт невидимими чорнилами. Волю висловлено чітко, і спадкоємиця – його єдина жива родичка. Але який же розумний чоловік! Він передбачив усі дії людини, яка шукатиме заповіт, – усі мої ідіотські дії. Замовив два бланки, змусив слуг двічі поставити підпис, а потім вирушив у місто, тримаючи заповіт, написаний невидимими чорнилами всередині брудного конверта. Придумав якийсь привід, щоб попросити кондитера і його дружину поставити підписи, а тоді задоволено сміявся про себе. Якщо племінниця розгадає його маленьку хитрість, то доведе, що зробила правильний вибір життєвого шляху й недарма отримує освіту. Тоді вона зможе забрати його гроші.

– Але ж вона не розгадала, – задумливо сказав я. – Виходить несправедливо. Адже старий насправді виграв.

– Аж ніяк,