Пуаро веде слідство - Агата Крісті
– Мабуть, це для вас справжній удар, мадмуазель, адже ви єдина родичка містера Марша.
– Я не нарікаю. Дядько Ендрю чесно мене попередив, і я обрала власний шлях. Оскільки я не захотіла виконувати його волю, він мав повне право віддавати свої гроші кому забажає.
– Цей заповіт було підписано нотаріусом?
– Ні, його було складено на спеціальному бланку й завірено чоловіком і дружиною – вони жили в маєтку мого дядька й допомагали йому господарювати.
– То, може, такий заповіт можна скасувати?
– Я навіть намагатися не буду.
– Отже, ви сприймаєте його як виклик від дядька?
– Саме так.
– Звичайно, можна й так його зрозуміти, – задумливо сказав Пуаро. – Десь у старому будинку ваш дядько заховав гроші або, можливо, другий заповіт, і дав вам рік на те, щоб ви довели, що зможете знайти їх.
– Думаю, так усе й було, мосьє Пуаро. І я віддаю шану вашому розумові, сподіваючись, що він виявиться гострішим за мій.
– О, о! Це дуже люб’язно. Мої сірі клітинки всі до ваших послуг. Ви самі ще нічого не шукали?
– Тільки поверхово. Але, знаючи неабиякі здібності мого дядька, я впевнена, що завдання буде нелегке.
– Маєте із собою заповіт або його копію?
Міс Марш подала документ. Пуаро пробіг його очима, киваючи сам до себе.
– Написаний три роки тому. Датований двадцять п’ятим березня, і навіть час вказано: 11 : 00. Це наводить на роздуми і звужує поле пошуку. Точно має бути ще один заповіт, який треба знайти, бо якщо його написано бодай на півгодини пізніше, він матиме силу більшу за цей. Eh bien, мадмуазель, ваша проблема надзвичайно цікава й оригінальна. Із величезним задоволенням спробую її розв’язати. Хай навіть ваш дядько був чоловік дуже здібний, його сірі клітинки навряд чи могли перевершити клітинки Еркюля Пуаро!
(О, який же марнославний цей мій маленький друг!)
– На щастя, саме тепер я не зайнятий нічим іншим. Ми з Гастінґсом негайно поїдемо в Кребтрі-Менор. Чоловік і дружина, які підписували заповіт, сподіваюся, досі живуть там?
– Так, їхнє прізвище – Бейкер.
***
Наступного ранку ми розпочали пошуки. У маєток ми приїхали напередодні ввечері. Містер і місіс Бейкер, яких міс Марш попередила телеграмою, вже на нас чекали. Це були приємні люди: обличчя чоловіка, зморшкувате й червонощоке, нагадувало яблуко-пепінку, а жінка була широка та спокійна, як девонширські луки.
Стомлені після потяга й восьмимильного переїзду від станції, ми пішли спати одразу після вечері: печеної курки, пирога з яблуками й миски сметани. Зранку нам подали розкішний сніданок, після якого ми всілися в невеликій обшитій панелями кімнаті, яка служила покійному містерові Маршу кабінетом і вітальнею. Біля стіни стояв письмовий стіл, у шухлядах якого лежали посортовані та дбайливо підписані документи. На шкіряному кріслі виднілася вм’ятина: одразу було зрозуміло, що хазяїн полюбляв у ньому сидіти. Навпроти стояв диван, обтягнутий вощеним ситцем; така сама старомодна вигоріла тканина вкривала невисокі ослінчики, що стояли біля вікон.
– Eh bien, mon ami, – сказав Пуаро, запалюючи малесеньку цигарку, – треба скласти план наших пошуків. Я вже побіжно оглянув будинок, але думаю, що підказки треба шукати в цій кімнаті. Передусім треба ретельно перебрати всі документи, які лежать у столі. Зрозуміло, серед них заповіт навряд чи буде, але в якомусь нецікавому на позір документі може знайтися підказка, де він, ймовірно, захований. Втім, для початку нам треба дещо дізнатися. Прошу вас, подзвоніть.
Поки ми чекали, коли хтось прийде, Пуаро ходив сюди-туди, задоволено оглядаючи кімнату.
– Цей містер Марш явно був послідовник методу. Подивіться, як акуратно складені документи. До кожного ключа причеплено підписаний брелок зі слонової кістки, такий самий брелок висить на серванті на стіні – погляньте, як акуратно розставлено в ньому порцеляну. Аж серце тішиться. Любо глянути…
Пуаро раптом урвав промову, бо його погляд упав на ключ від висувної покришки столу: до ключа був причеплений брудний конверт. Пуаро кинувся до нього й витяг ключа із замка. На металі було недбало нашкрябано від руки: «Ключ від покришки столу». Цей напис різко контрастував із акуратними підписами до інших ключів.
– Це якась чужа записка, – здригнувшись, мовив Пуаро. – Б’юся об заклад, писав не містер Марш. Але хто ще міг побувати в цьому домі? Тільки міс Марш, а ця юна леді, якщо не помиляюся, теж любить метод і порядок.
Тут у відповідь на дзвоник зайшов Бейкер.
– Чи не могли б ви запросити вашу дружину й відповісти разом із нею на кілька запитань?
Бейкер вийшов і за кілька хвилин повернувся з місіс Бейкер, яка витирала руки об фартух та широко всміхалася.
Пуаро коротко виклав мету нашого візиту, і Бейкери закивали.
– Ми не хочем, шоб міс Вайолет позбавили того, шо їй належить, – заявила жінка. – Якшо все піде на лікарні, це буде жорстоко.
Пуаро почав їх розпитувати. Так, вони чітко пам’ятають, що завірили заповіт. Перед цим Бейкера послали в місто, щоб він роздобув два бланки.
– Два? – різко перепитав Пуаро.
– Так, мабуть, на всякий випадок, якшо б він раптом одного зіпсував – і мабуть-таки так і сталося. Ми підписали один документ…
– О котрій годині?
Бейкер похитав головою, але його дружина пригадала швидше.
– Я дуже добре пам’ятаю. Саме поставила молоко на какао в одинадцятій – ти шо, забув? Поки ми вернулися в кухню, воно все википіло.
– А що було потім?
– Десь через годинку він нас знов позвав і сказав, шо десь написав із помилкою, і прийшлося все переписати, і попросив нас знову завірити. Ну, ми й підписали. І після того хазяїн дав нам по чималій купці грошей. «Я вам у спадок нічо не лишаю, – сказав він, – але кожен рік даватиму вам по стільки само, шоб у вас було трохи грошей, коли я помру». І так він і робив.
Пуаро задумався.
– Після того, як ви підписали заповіт удруге, що зробив містер Марш, ви не знаєте?
– Пішов у село, шоб заплатити рахунки.
Ця інформація не дуже наблизила до нас розгадку, тож Пуаро спробував потягнути за іншу нитку. Він узяв ключа від столу.
– Це почерк вашого
