Пуаро веде слідство - Агата Крісті
Я похитав головою, геть збитий з пантелику.
– Ну ж бо, я допоможу вам. Які в нас є докази, що Асканіо та його друг або двоє чоловіків, які їх вдавали, побували в квартирі знову? Ніхто не бачив, як вони заходили, ніхто не бачив, як вони виходили. У нас є свідчення одного чоловіка, а також власника предметів, які не можуть говорити.
– Ви хочете сказати…
– Я хочу сказати, що тарілки, ложки й виделки – просто посуд. О, це був геніальний задум! Ґрейвз – злодій і негідник, але як методично він діяв! Почув уривок розмови, достатній для того, щоб зрозуміти, що Асканіо буде важко захищатися, якщо його підставити. Наступного вечора, десь о восьмій, сказав хазяїнові, що того просять до телефону. Фоскатіні сідає, простягає руку до апарату, і тут Ґрейвз вдаряє його ззаду мармуровою статуеткою. Тоді швиденько дзвонить: вечерю на трьох! Їжу подають, він накриває на стіл, забруднює тарілки, виделки, ножі… Але їжі теж треба позбутися. Цей чоловік не просто розумний, він ще й має чудовий апетит! Утім, після трьох порцій м’яса рисове суфле йому вже просто не лізе. Він навіть викурив дві цигарки й сигару, щоб картина була більш правдоподібна. О, він зробив усе дуже ретельно! Потім перевів стрілки годинника на 8 : 47, зупинив його й розбив. Єдине, на що не звернув увагу цей чоловік, – портьєри. А якби вечеряли по-справжньому, портьєри негайно зсунули б, щойно стемніло. Потім він виходить, сказавши про гостей ліфтерові. Біжить до телефонної будки і дзвонить лікареві якомога ближче до 8 : 47, імітуючи голос хазяїна, який помирає. Це була така чудова ідея, що ніхто навіть не здогадався перевірити, чи хтось телефонував у цей час із квартири 11.
– Крім Еркюля Пуаро, мабуть? – саркастично зауважив я.
– Навіть Еркюль Пуаро, – з усмішкою зізнався мій друг. – Саме зараз хочу перевірити. Спершу хотів розказати вам свою теорію. Але побачите, я не помилився, і тоді Джепп, якому я вже дав вказівку, зможе арештувати шановного Ґрейвза. Цікаво, скільки грошей він уже встиг витратити.
Пуаро таки не помилився. Він ніколи не помиляється, ніколи!
Захований заповіт
Проблема, з якою до нас звернулася міс Вайолет Марш, приємно урізноманітнила нашу рутинну роботу. Пуаро отримав коротеньку ділову записку від леді, яка пропонувала зустрітися, і запросив її прийти завтра об одинадцятій.
Леді прийшла вчасно. Це була висока і вродлива молода жінка, вдягнена просто, але зі смаком. Трималася вона спокійно й упевнено, і я подумав, що ця пані досягне в житті неабияких успіхів. Утім, я не прихильник емансипованих жінок, тому попри її вроду не відчув прихильності до нашої відвідувачки.
– Моя проблема не зовсім звичайна, мосьє Пуаро, – сказала міс Марш, сівши на запропонований їй стілець, – тому я хотіла б розповісти всю історію від самого початку.
– Якщо ваша ласка, мадмуазель.
– Я сирота. Мій батько був одним із двох синів девонширського фермера. Господарство було небагате, і старший син, Ендрю, емігрував в Австралію. Там він обжився, почав торгувати землею й розбагатів. Натомість молодший син, Роджер (мій батько), не любив сільське господарство. Він якось здобув освіту і влаштувався службовцем на невелику фірму. Моя мати походила теж із небагатої родини: вона була дочкою бідного актора. Батько помер, коли мені було шість, а через вісім років мати теж лягла в могилу. У мене залишився єдиний родич – дядько Ендрю, який тоді саме вернувся з Австралії й купив тут невеликий маєток, «Кребтрі-Менор», недалеко від того місця, де народився. Він проявив неймовірну доброту до дитини покійного брата, взяв мене жити до себе і ставився, як до власної доньки.
– Кребтрі-Менор, що його я назвала маєтком, насправді лише стара ферма. Дядько дуже любив господарювати на землі й цікавився новітніми експериментальними методами ведення господарства. І хоча до мене він ставився добре, але мав дуже специфічні ідеї про те, як треба виховувати дівчат. Сам він освіти не мав, хоч і був дуже діловитим та практичним, а тому до «книжкових знань», як він їх називав, виявляв зверхність. І був проти того, щоб дівчата ходили в школу. На його думку, вони мали вміти порядкувати в домі, давати лад худобі, вести господарство й триматись якнайдалі від книжок. Він і мене хотів так виховати, хоч я була дуже проти. Я відверто бунтувала. Знала, що маю гострий розум й абсолютно позбавлена хисту до хатніх справ. Ми з дядьком часто сварилися на цю тему, бо хоча по-справжньому одне одного любили, мали сильні характери і гнули власну лінію. Мені пощастило здобути стипендію на навчання, і до якогось моменту я давала собі раду сама. Проблеми почалися тоді, коли я вирішила їхати навчатися в Ґертон-коледжі90. У мене було трохи грошей – спадок від матері – і я мала твердий намір розвинути талант, яким наділив мене Бог. Тоді ми з дядьком поговорили востаннє. Суперечка була довга, і дядько виклав мені все чітко і ясно: спадкоємців у нього, крім мене, не було, і він хотів залишити все мені (а як я вже казала, чоловік він був дуже багатий). Проте він поставив одну умову: «покинути всі дурниці», інакше я не отримаю нічого. Я говорила ввічливо, але твердо. Сказала, що завжди його ніжно любитиму, але мушу торувати власний шлях. На цьому ми розійшлися. «Ти дуже вже цінуєш свій розум, дівчинко моя, – такі були його останні слова. – Я твоїх «книжкових знань» не маю, але радо б із тобою позмагався. Що ж, поживемо-побачимо».
– Це було дев’ять років тому. Відтоді я час від часу навідувала його, і нам завжди було добре разом. Але кожен із нас так і залишився при своїй думці. Дядько був байдужий до того, що я вступила в коледж, потім здобула ступінь бакалавра комерції. Останні три роки він хворів, а місяць тому помер.
– І от я нарешті дійшла до мети свого візиту до вас. Дядько
