Пуаро веде слідство - Агата Крісті
Я замовк.
– Що скажете? – спитав по хвилі, бо мені здавалося, що я виділив найважливіші факти.
Пуаро з жалем дивився на мене, хитаючи головою.
– Mon pauvre ami! Так і є, Бог обділив вас талантом. Ви ж не звертаєте уваги на найважливіші деталі! До того ж робите хибні висновки.
– Які?
– Розглянемо ваші чотири пункти. Перший: містер Ловен навіть не уявляв, що йому випаде нагода пограбувати сейф. Він прийшов поговорити про справи. Ловен не знав, що Девенгайм піде на пошту і що він опиниться сам у кабінеті.
– Але Ловен міг скористатися нагодою, – сказав я.
– І чим би він відімкнув сейф? Джентльмени з міста не носять у кишені інструменти, якими можна при нагоді зламувати замки. А ножиком такий сейф не відімкнеш, bien entendu!
– Гм. А пункт другий?
– Ви кажете, що Ловен ображався на містера Девенгайма. Такий висновок ви зробили з того, що він раз чи два обійшов його під час торгів на біржі. Але ж від тих угод він мав отримати прибуток. У будь-якому разі, навряд чи хтось буде ненавидіти людину, над якою взяв гору – швидше навпаки, сердитиметься той, хто програв. Тож це радше містер Девенгайм мав зачаїти образу.
– Ну але ж ви не заперечуватимете, що Ловен збрехав, нібито не виходив із кабінету?
– Ні. Але, можливо, він просто злякався. Не забувайте, якраз тоді в озері знайшли одяг. Утім, для Ловена було б краще, якби він весь час говорив правду.
– А четвертий пункт?
– О, тут ви не помилилися. Якщо Келлет каже правду, Ловен точно в цій історії не без гріха. Ось чому мені так цікаво її розплутувати.
– То я не пропустив один ключовий факт?
– Можливо… Але на два найважливіші пункти ви зовсім не звернули уваги – а якраз вони можуть привести нас до розгадки.
– Благаю, скажіть, що це за пункти?
– Перший: останні кілька років містер Девенгайм страшенно полюбив купувати коштовності. Другий: восени він їздив у Буенос-Айрес.
– Та ви жартуєте, Пуаро?
– Я кажу дуже серйозно. І, до речі, сподіваюся, що Джепп не забуде дізнатися те, що я просив.
Та інспектор навіть не думав забувати прохання Пуаро, дарма, що думав, ніби воно не надто серйозне. Назавтра об одинадцятій на ім’я Пуаро надійшла телеграма, яку, з його дозволу, я відкрив і зачитав:
«Чоловік і дружина від зими сплять у різних спальнях».
– Ага! – вигукнув Пуаро. – А зараз середина червня. Тепер усе ясно!
Я витріщився на нього.
– У вас не лежать гроші в банку Девенгайма і Селмона, mon ami?
– Ні, – здивувався я. – А що?
– Бо я би порадив вам забрати їх, поки не пізно.
– Що ж має статися?
– Має статися гучне банкрутство – за кілька днів, а може, й швидше. Тому, мабуть, треба швиденько написати Джеппу. Благаю, подайте мені олівця і бланк. Voilà! «Раджу вам забрати гроші з відомого вам банку». Це його заінтригує, бідолаху Джеппа! Тут його очі й відкриються! Він нічого не зрозуміє до завтра – а то й до післязавтра.
Я дуже скептично поставився до ідеї Пуаро, але вже наступного ранку переконався, що розум мого неймовірного друга таки його не підвів. Усі газети зарясніли величезними заголовками. «Сенсація: банк Девенгайма оголошено банкрутом!» На поверхню вийшли приховані раніше деталі діяльності установи, і зникнення знаменитого фінансиста почало сприйматися зовсім по-іншому.
Ми ще сиділи за сніданком, коли до нас у квартиру ввірвався Джепп. В одній руці він тримав телеграму, а в другій – газету.
– Звідки ви знали, мосьє Пуаро? Звідки, на Бога, ви знали?
Пуаро поблажливо усміхнувся.
– О, mon ami, після вашої телеграми це було очевидно! Від початку мені було дивно, чому пограбували сейф. Коштовності, готівка, облігації – усе так дбайливо підготовлено. Для кого? Наш старий-добрий містер Девенгайм був такий чоловік, із якого треба було, як ви кажете, «не спускати ока»! Майже напевно було зрозуміло, що він усе підготував для самого себе! Далі: його любов до коштовностей. Так просто! Банківські гроші він витрачав на коштовності, виготовляв дублікати, а справжнє золото зберігав у надійному місці під фіктивним іменем. Так назбирався чималий капітал для людини, яка могла б раптом опинитися у скрутних обставинах. Коли все було готово, він призначив зустріч із містером Ловеном (який колись раз чи два необачно перейшов дорогу видатному банкірові), просвердлив дірочку в сейфі, розпорядився, щоб гостя провели в кабінет і вийшов із дому – куди?
Пуаро замовк і взяв іще одне варене яйце, а тоді скривився.
– Це нестерпно, – пробурмотів він. – Кури несуть то більші, то менші яйця! І як з огляду на це можна симетрично накрити стіл? Якби ж тільки у магазинах їх сортували за розміром!
– Та покиньте ви ті яйця, – нетерпляче вигукнув Джепп. – Хай би вони були навіть квадратні! Краще скажіть, куди вирушив містер Девенгайм, коли вийшов із маєтку? Якщо знаєте, звісно.
– Eh bien, він пішов у приготований сховок. О, цей мосьє Девенгайм, його мозок став вмістилищем пороку, але як досконало організовані сірі клітинки!
– Так ви знаєте, де він ховається?
– Звичайно! Це ж очевидно.
– То скажіть нам, заради Бога!
Пуаро ретельно зібрав усі уламки яєчної шкаралупи з тарілки, поклав їх у підставку для яйця й накрив виїденою шкаралупою. Весь цей час він ледь помітно усміхався, милуючись порядком на столі. Коли справу було закінчено, Пуаро прихильно глянув на нас.
– Ви ж розумні люди, дорогі мої друзі. Запитайте себе те саме, що в себе запитував я. «Якби я був ним, де заховався б?» Гатсінґсе, що скажете?
– Думаю, я б узагалі не тікав далеко. Залишився б у Лондоні, в самому серці подій. Їздив би на метро й автобусах – і мене ніхто не впізнав би. У натовпі загубитися легко.
Пуаро повернувся до Джеппа.
– Не згоден, – озвався той. – Узяти ноги в руки й опинитися на другому кінці світу – єдина можливість утекти. Я підготував би все заздалегідь – на мене чекала б яхта з напнутим вітрилом, і поки всі отямилися б, я вже був би десь на далекому острові!
Ми подивилися на Пуаро.
– А ви? Що скажете ви, мосьє?