Пуаро веде слідство - Агата Крісті

Невдовзі ми зупинилися перед воротами ошатної вілли. Пуаро вискочив із машини й подзвонив. Я помітив, що його радість трохи затьмарилася. Щось йому не подобалося. На дзвінок відповіли, і мій друг кинувся всередину. За кілька хвилин він повернувся й заскочив назад в автомобіль, коротко похитавши головою. Моя надія почала згасати. Було вже по четвертій. Навіть якщо Пуаро знайшов якісь свідчення про Деніелса, невже він досі не може вказати конкретної точки на карті Франції, де утримують прем’єр-міністра?

Дорогою назад до Лондона нам довелося кілька разів зупинитися. Ми з’їжджали з шосе то в одному місці, то в іншому, і врешті зупинилися біля маленького будиночка, в якому я одразу впізнав сільську лікарню. Пуаро ненадовго зайшов усередину. Так ми відвідали кілька лікарень, і в кожній мій друг проводив не більше кількох хвилин. Із кожною зупинкою його вдоволення все більше зростало.

Він щось прошепотів Норману, і той відповів: – Якщо ми повернемо ліворуч, то побачимо їх біля моста. Вони чекають.

Ми з’їхали на бічну дорогу, і в побляклому вечірньому світлі я побачив іще один автомобіль, який чекав на узбіччі. У ньому сиділо двоє чоловіків у штатському. Пуаро вийшов і поговорив із ними, а тоді ми розвернулися й поїхали на північ. Другий автомобіль їхав одразу за нами.

Деякий час ми мчали, вочевидь, до якоїсь північної околиці Лондона. Нарешті автомобіль підкотився до воріт високого будинку, який стояв на певній відстані від дороги, за садом.

Нормана й мене залишили в автомобілі. Пуаро з іншим поліцейським підійшли до дверей і подзвонили. Відчинила ошатна покоївка. Поліцейський сказав: – Я офіцер поліції і маю ордер на обшук цього будинку.

Дівчина скрикнула; з-за її спини вийшла висока і вродлива жінка середніх літ.

– Зачини двері, Едіт. Це, мабуть, грабіжники.

Але Пуаро спритно встромив ногу в отвір дверей і засвистів. Інші поліцейські негайно зірвалися з місця й помчали в будинок. Двері за ними захряснулися.

Ми з Норманом хвилин п’ять просиділи в машині, страждаючи від того, що нічого не робимо. Нарешті двері розчахнулися, і на порозі з’явився чоловік, який вів трьох в’язнів: жінку і двох чоловіків. Жінку й одного з чоловіків посадили в другий автомобіль. Другого чоловіка Пуаро власноруч запхнув до нас.

– Мені доведеться їхати в іншій машині, друже. А ви, будь ласка, подбайте – і дуже пильно! – про цього джентльмена. Ви, мабуть, із ним не знайомі? Eh bien, дозвольте вам відрекомендувати: мосьє О’Мерфі!

О’Мерфі! Я витріщався на нього з роззявленим ротом, поки наш автомобіль виїжджав на дорогу. Його руки не були зв’язані, але не схоже було, що він спробує тікати. Чоловік оціпеніло дивився поперед себе. Норман і я були для нього підхожою компанією.

На мій подив, ми й далі покотилися північною дорогою. Отже, в Лондон ми не верталися! Я здивувався. І аж тоді, коли автомобіль загальмував, помітив, що ми під’їхали до Гендонського аеродрому. Раптом до мене дійшло: Пуаро хоче летіти у Францію літаком!

Непогана ідея, але хіба не швидше було б надіслати телеграму? Дорога кожна хвилина. Хай Пуаро довірить комусь іншому особисто врятувати прем’єр-міністра і здобути всю славу.

Коли ми під’їхали, майор Норман вискочив з автомобіля, а на його місце сів чоловік у штатському. Майор коротко переговорив із Пуаро, а тоді відійшов.

Я теж виліз із машини і вхопив Пуаро за руку.

– Вітаю вас, старий друже! Вони сказали вам, де утримують прем’єра? Але послухайте, вам краще надіслати у Францію телеграму. Якщо ви полетите самі, може бути запізно.

Пуаро подивився на мене довгим допитливим поглядом.

– На жаль, друже, є такі речі, які телеграмою не надішлеш.

***

Цієї миті повернувся майор Норман у супроводі молодого офіцера повітряних сил.

– Це капітан Лаял, який полетить із вами у Францію. Він готовий до вильоту.

– Одягніться тепло, сер, – сказав молодий пілот. – Я можу дати вам куртку, якщо хочете.

Пуаро подивився на свого великого годинника.

– Так, ми будемо вчасно – саме вчасно, – пробурмотів він, а тоді підняв голову і подивився на офіцера. – Дякую, мосьє. Але пасажиром буду не я, а ось цей джентльмен.

Він відступив убік, і з темряви вийшла висока постать. Це був інший чоловік-в’язень, той, який їхав у другому автомобілі. Коли на його обличчя впало світло, я здригнувся від несподіванки.

Це був прем’єр-міністр!

***

– Заради Бога, поясніть мені, як усе сталося! – нетерпляче вигукнув я, коли ми з Норманом і Пуаро сіли їхати назад у Лондон. – Як їм вдалося переправити його назад в Англію?

– Не треба було нікого переправляти, – сухо відказав Пуаро. – Прем’єр-міністр і не виїздив з Англії. Його викрали дорогою з Віндзора до Лондона.

– Як?

– Зараз усе поясню. Прем’єр-міністр сидів у машині з секретарем. Раптом хтось затис йому обличчя ззаду ганчіркою з хлороформом…

– Але хто?

– Мудрий знавець мов капітан Деніелс. Коли прем’єр знепритомнів, Деніелс підняв слухавку й наказав О’Мерфі з’їхати з дороги праворуч. Шофер, нічого не підозрюючи, послухався. За кілька метрів на дорозі він побачив зламаний автомобіль, який просив зупинитися. О’Мерфі пригальмував. Тут на дорогу вийшов незнайомець. Деніелс вихилився у вікно до водія і повторив операцію з хлороформом, використавши якийсь анестетик, можливо, етилхлорид. За кілька секунд двох непритомних чоловіків дістали з автомобіля. На їхнє місце сіли двоє інших.

– Неймовірно!

– Pas du tout! Невже ви ніколи не бачили клоунів, які точно копіюють знаменитостей? А публічну особу скопіювати якраз дуже легко. Зіграти роль прем’єра Англії куди простіше, аніж якогось містера Джона Сміта з Клепгема. Що ж до О’Мерфі, то ніхто не мав звертати на нього особливої уваги, поки прем’єр-міністр не полетів у Францію. Автомобіль доїхав просто до вокзалу, де його зустріли друзі. Він увійшов у їхнє коло як О’Мерфі, а вийшов як інша особа. Так О’Мерфі зник, лишивши дуже підозрілий слід.

– Але той чоловік, який зображував прем’єр-міністра, його всі бачили!

– Його не бачив ніхто, з ким він був знайомий особисто. А Деніелс беріг його від контактів із іншими, як тільки міг. Ба більше, на його обличчі була пов’язка, і будь-які зміни в поведінці можна було списати на біль і шок від замаху на життя. Містер Макадам має слабке горло і завжди довго прокашлюється перед тим, як виступати на публіці. Тож підміну можна було легко тримати в таємниці аж до Франції. А там уже це було б непрактично й недоцільно –