Заміж у покарання - Марія Акулова

Розділ 13

Айлін

Я слухняно сідаю, бо будь-яка інша реакція відтепер втрачає сенс. Я – дружина. Повинна підкорятися.

Опускаюсь на край ліжка, стискаю пальцями щільну тканину безликого покривала.

Не знаю, чому, але мені важливо здаватися спокійною, хоч усередині – паніка. Тіло напружене. Нерви натягнуті струнами.

Я чекаю, що Айдар підійде. Далі – білий шум. Просто не можу змиритися з реальністю, яка неодмінно настане.

Але він зволікає.

Стоїть на відстані і дивиться. А для мене навіть його прямий погляд – вже надто наполегливо. Не витримую. Відводжу свій і трохи відвертаю голову. Глибоко вдихаю, видихаю повільно та через ніс.

– Точно не хочеш?

Айдар ще раз пропонує випити, але я мотаю головою. Коли бічним зором вихоплюю його рух – стискаю тканину сильніше. Наче боротися буду.

Але він іде не на мене.

Серце прокачує кров, як божевільне. Я стежу, як чоловік підходить до крісла. Сідає, трохи з'їжджає у навіть непристойно розслаблену позу, закидає ногу на ногу.

Знову бере в руку і починає гойдати склянку, тягне її до губ і робить маленький ковток. Запопросить до себе підійти?

Думаю про це і по шкірі мороз. Я взагалі не уявляю, чого від нього чекати. Жалість до себе накриває новою хвилею. Відкриваю рота, щоб не розплакатися. Дихаю...

– Ти втечу вже спланувала?

І різко припиняю, тому що... Що? Може не дочула?

Зводжу брови і піднімаю погляд на Салманова. Він продовжує дивитися на мене так само – спокійно, з неприхованим інтересом, але емоції свої читати не дає.

Мабуть із таким же лицем проводять допити. Чи він не проводить?

– На сьогодні чи трохи згодом?

Чоловік дає зрозуміти, що на відповідь чекає. А я чесну промовляю до себе.

Я свою втечу вже вчинила.

Для нього ж повільно переводжу голову зі сторони в сторону:

– Втечі не буде. Я змирилась. – Вимовляю і трохи лякаюся. Чоловікам не таке кажуть у першу шлюбну ніч. Ними захоплюватися повинні, згоряти від бажання, трохи боятися, але так, для вигляду… Більше хотіти. А я хочу залишитися наодинці із собою і поплакати.

Між нами повисає довга мовчанка. Можливо, пан прокурор так грає на моїх нервах. Випробовує. Якщо брешу – не витримаю. Але я чесна.

Мабуть, він доходить того ж висновку. Змінює позу, шелестячи одягом.

Склянка опускається на столик. У широко розведені коліна впираються лікті. Пальці переплітаються.

Я дивлюсь на них. Уявляю дотики на шкірі. Це не буде жахливо. Він гарний чоловік, приємно пахне, напевно, досвідчений, навряд чи жорстокий. Але я все одно не можу переконати себе, що життя робить мені подарунок.

Я тону в нерозумінні, де закінчується ступінь моєї провини і починається незаслужене покарання.

– А він теж змирився? – Згадка про Митька робить боляче. Салманов заганяє до грудної клітки гостре шило. Я мрію забути про нього і свою дурість. Відмитися від бруду. Тільки не знаю, чи вийде, пірнувши в новий бруд.

Зелені очі пропалюють, без слів вимагають дивитися у відповідь. А я не можу не тому, що планую брехати. Просто сил немає.

Збираюся. Наважуюсь. Намагаюся зберігати самовладання і не давати сповзати масці чесної, покірної та підкореної.

– Вже не важливо. Я дала клятву перед Аллахом. Для мене це надто серйозно.

Вкотре веселю чоловіка. Його погляд спалахує смішком і гасне.

– А для мене, мабуть, ні…

Знизую плечима і перекладаю руки з покривала на коліна. Їх також стискаю через ворс халата.

– Ви – не правовірний мусульманин, вибачте…

– Ти теж.

Щоки спалахують. У грудях назріває обурення. Піднімаю погляд і помічаю у чоловічих очах азарт. Ловлю себе на думці, що Салманов дуже швидко і вправно навчився мною маніпулювати. Фокус почуттів за кілька секунд зміщений із Миті. Звісно ж, на нього.

Айдар усміхається, я червонію сильніше.

Вам набридла на все згодна лялька? Хочеться погостріше?

У житті про це не спитаю, звісно. Сама знаю, що має рацію.

– Тепер уже навряд чи стану. Житиму за правилами чоловіка.

Від мого покірного блеяння його, мабуть, нудить.

Салманов видихає, опускаючи голову.

Нісенітниця верзу, так? Ну вибачте... У вас було достатньо часу, щоб передумати брати участь у цій угоді.

У прокурорську маківку дозволяю собі дивитися так, як хочеться – зі злістю. Але не враховую, що він старший, досвідченіший, розумніший…

Салманов повертає голову у початкове положення. Ловить мій погляд. Усміхається.

– Гучно думаєш, Айлін-ханим.