Заміж у покарання - Марія Акулова

Я давно не називаю його любим бабаси навіть у голові. Це усвідомлення робить майже так само боляче, як нагадування про його зраду.

– Можна ми з Айлін кілька хвилин наодинці поговоримо? – Від сказаного голосно і впевнено прохання брата я навіть лякаюся. Піднімаю погляд, дивлюся в обличчя уважно.

Бекір виглядає рішучим, але далеко не таким щасливим і гордим, як я уявляла раніше.

Мама опускає погляд, киває. Тато, трохи подумавши, теж іде до дверей.

Ми залишаємось удвох.

Я знаю, що в сукні краще не сідати, щоб не пом'яти, але сили, як і раніше, викапують із мене струмками, тому опускаюся на край уже не свого ліжка.

Мої речі зібрані та відвезені до нового будинку. Увечері я поїду до нього. За півтори години стану Салмановою. Назавжди. Або поки йому не набридну.

Дивлюся на красивий букет, який не може потішити. Відчуваю, що атмосфера стає ще більш гнітючою. Сприймаю це на власний рахунок. Шукаю причину у своїй поведінці.

Думаю: що я ще маю зробити? Я ж уже з усім погодилася... Дозвольте хоча б на своїх похоронах не сміятися.

Від жалю до себе ж стискається горло, але слабкою бути при Бекірові не хочеться. Прокашлююсь.

Він крокує ближче. Несподівано для мене присідає. Стискає своїми руками мої зап'ястя, заглядає знизу в обличчя.

– Айко…

Кличе, а я не можу заспокоїти тремтіння нижньої губи.

Не хочу я заміж. Я не хочу так.

Він гладить тонку шкіру там, де б'ється пульс. Я докладаю останніх сил, щоб заспокоїтися.

Коротко дивлюсь у його обличчя. Воно живе. Без засудження. Начебто він нарешті опустив скло, яке стояло між нами всі ці дні.

– Айдар-бей – хороша людина. Він тобі поганого не зробить.

Вити хочеться. І хоч би не чути це ім'я до нікаху. Смикаю руки, Бекір притримує. Зітхає, рухається ще ближче:

– Ти йому дуже сподобалася, це видно. Це він тоді мені пояснив, що не можна на тебе злитися. Права не маю.

Слова пробивають броню. Руйнують мій захист байдужістю. Чому саме вони? Чому саме про нього? Чому це сталося не коли тато брехав, що бажає мені благополуччя? Я ж знаю, що насправді він бажає його собі. Хоче онуків від пана прокурора. Щоб швидше сильніше поріднитися.

Ловлю себе на тому, що всі ці питання ставлю мовчки, очима дивлячись на Бекіра.

Він бачить, що трохи ожила. Усміхається і тягнеться до щоки.

– Я хочу, щоб ти була щасливою, сестричка. Якщо неправий у чомусь – вибач. Я тебе не кину. Я поряд завжди…

Видихаю і сіпаюся.

– Рехмет.

Дякую, встаю і рухаюся до дверей, залишаючи брата сидіти навпочіпки. Відчуваю погляд спиною, а сама натискаю на ручку.

Я вже навіть не знаю, де мені буде краще, у будинку рідних лицемірів чи нав'язаного чужинця.

Усю дорогу до мечеті відволікаюся від паніки, що накочує, думками про слова брата. Може просто переконати себе, що мені щастить? Може придумати, що пан прокурор дуже закохався з кількох поглядів? Рятує мене? Любитиме, берегтиме?

Може вдавати, що я готова довіритися долі?

Щораз приходжу до висновку, що на це я не здатна. Але й не думати, що можливо він не такий поганий, теж не можу.

Навіщо йому вмовляти Бекіра миритися? Це ж я страждала. Йому що?

Як тільки бачу Салманова, що стоїть біля своєї машини, про все забуваю.

У мечеті ми будемо без сторонніх. Це його умова. І, як не дивно, я йому за це вдячна.

Встигаю відзначити, що мій наречений виглядає ще краще, ніж зазвичай.

Повертається до мене, упирається основою долоні в дах своєї машини і чіпко дивиться, як іду.

Крізь абсолютну сірість пробиваються зелені сполохи. Мені хочеться, щоб відвів погляд, а потім згадую, що я взагалі-то його річ і мої бажання він виконувати відтепер не зобов'язаний. Захлинаюся у розпачі. Знов кусаю губи.

Першими з Айдар вітаються мій батько, мама, брат.

Лейла просто киває, залишаючись за спиною.

Ми чекаємо на приїзд татових найближчих друзів, які візьмуть участь у нікаху як свідки. У Салманова, мабуть, у нашому місті і покликати нікого. Де його батьки – гадки не маю.

Можливо це обговорювалося, але я настільки не слухала, що могло бути навіть незручно. Але не мені…

Перекинувшись парою фраз із моїми рідними, Айдар ступає до мене. Простягає руку, я вкладаю свою на автоматі.

– Не хвилюйся…

Він усі ці дні звертався до мене на ви. Дуже шанобливо. Наче справжнісінький киримли. А зараз знову згадав, що можна набагато простіше.

Піднімаю погляд, не лякаюся зелених очей. Вивчення також.

– Ви не відмовитеся? – Запитую насамкінець. Салманов переводить голову з боку на бік.