Заміж у покарання - Марія Акулова

Впевнена, ніхто не стане.

Не уявляю, що сьогодні ввечері буде вдома. Тихо, голосно? Мама буде сміятися чи плакати?

Я б з нею поплакала, мабуть...

Але забороняю собі про це думати. Айдар підводиться і подає мені руку, я знову хапаюся. Потихеньку звикаю до відчуттів, коли моя кисть стиснута його пальцями. Це не викликає огиди.

Я щиро дякую за те, що розділили цей день із нами, тільки Лейлі. Вона дивиться мені у вічі і з упевненістю, якої, звичайно ж, у ній немає, обіцяє, що все буде добре. Я своєю чергою обіцяю, що ми десь на тижні зустрінемося. І неважливо, що зараз здається, що навіть завтра не настане, який там тиждень?

З рештою прощаюсь, почуваючись приглушеною рибою. Не слухаю ні подяк за свято, ні побажань.

Без різниці взагалі.

Сідаю в ту саму машину, яка мені колись сподобалася. Дуже хочу відкинутися на спинку, але соромлюся.

Лексус стартує, я мимоволі видихаю. Напевно, даремно, бо одразу ловлю чіпкий погляд чоловіка.

Мені одночасно страшно і важливо зрозуміти, про що він думає. Я виправдала його очікування? Він збирається сьогодні пробувати?

Ми ще навіть не цілувалися, слава Аллаху. На публіці таким не займаються. А вдома? Він хоча б поцілує чи одразу?

– Я думав, твій орел з'явиться.

Його зауваження вибиває землю з-під ніг раптово. Я хмурюся, думаю…

Про Митька я сьогодні не згадувала і не шкодувала. Тільки про своє майбутнє.

Опускаю погляд на консоль автомобіля.

– У вас є вода?

Запитую, щоб відволіктися. Тому що відповіді на зауваження чоловіка просто не маю.

Айдар без слів дістає закриту маленьку пляшечку з підлокітника, простягає.

– Рехмет…

– Вже можна на ти…

Знову піднімаю очі, щоб завмерти. У салоні його машини, як не дивно, мені куди затишніше, ніж було спочатку вдома, а потім у ресторані. Але я не знаю, чи мені краще прийняти свою долю або за щось ще боротися. За що?

– Я врахую.

Пригадую, що колись вже обіцяла йому врахувати. Врешті… Виходить, не впоралася. Він мав рацію, говорячи, що в мене багато заздрісників. А я була надто самовпевненою.

Айдар, здається, теж згадує ту розмову. Весь день був серйозним, а тут куточки губ тремтять. Як не дивно, я це помічаю вперше за багато-багато днів.

– Оживай, Айлін…

На це прохання вже не реагую. Притискаюся губами до пляшки і жадібно п'ю. Почуваюся висохлою губкою. Здається, що однієї мені буде мало.

Справді оживаю. Тільки зараз усвідомлюю, що ноги набрякли. Я весь час сиділа, але на незвично високих підборах вузьких човників.

Шкіра голови болить від тяжкості зачіски. Хочеться змити макіяж. Лягти спати. Неважливо, де. Може попросити, щоби сьогодні не чіпав? Я завтра…

Кидаю на Айдара швидкий погляд, червонію, але не знаходжу в собі сміливості.

Прокашливаюсь, гладжу тканину.

Ми заїжджаємо на територію гарного будинку. Мені цікаво, він сам такий орендує чи йому за розкіш платить держава? Але від колишньої сміливості не залишилося й сліду. Я тепер буду з ним обережною.

Просто відзначаю, що територія велика, доглянута, будинок вдень, напевно, світлий, бо вікон дуже багато.

Айдар глушить машину, обходить її та подає мені руку. Не відпускає, коли мої ноги ступають на плитку, а веде у бік дверей.

– Вибач, через поріг не переноситиму…

Жартує, а потім усміхається ширше, явно реагуючи на збільшені вдвічі очі.

– Що? Перенести? – Він робить маленький випад назустріч, я лякаюся сильніше, сильніше ж веселячи.

Мотаю головою і виставляю руку.

– Ні. Не треба…

Мене занурює в паніку, сором, розпач. Я не знаю, чому так боюсь фізичного контакту з ним. За руку ж тримати приємно. І йому мене, здається...

– Тоді проходь…

До будинку я ступаю першою. Озирнулася б, але не знаю, чого він від мене чекає.

Закриває замок, ставить на сигналізацію. Я киваю у відповідь на:

– Завтра покажу все. А поки ти переодягтися хочеш, напевно.

– Так.

Чоловік проводить мене на другий поверх. Відчиняє двері та вмикає світло у, судячи з усього, нашій спальні. Вона гарна, але не здається мені затишною. Видно, що не обжита.

– За тими дверима – гардероб. Там – вбиральня. У тебе ще балкон, але, думаю, сама розберешся.

Киваю раз за разом. Може він чекає захоплень чи подяк, але я не в змозі.

Ми з чоловіком домовляємось, що для душу мені вистачить сорок хвилин. Насправді вистачило б і п'ятнадцяти, але я відтягую, а він не заперечує.

Айдар залишає мене в спальні, куди сам іде – гадки не маю.