Затемнення - Стефані Маєр

— Ти знайшла те, що шукала? — вигукнув Чарлі.

— Ще ні.

Я піднялася нагору, аби подивитися під ліжком. Нічого, окрім запилених плюшевих зайчиків. Я почала ритися в комоді — може, я сховала червону блузку назад і забула за неї?

Почувся дзвінок у двері, і я припинила пошуки. Це, напевно, Едвард.

— Двері, — проінформував мене Чарлі зі свого крісла, коли я промчала повз нього.

— Не вставай, тату.

З сяючим обличчям я відчинила двері.

Едвардові золоті очі були широко розчахнуті, ніздрі роздувалися, зуби вищирені.

— Едварде? — сказала я різко, вражена виразом його обличчя. — Що?…

Він приставив палець до моїх губ.

— Дай мені дві секунди, — прошепотів він. — Не рухайся.

Я завмерла, стоячи на порозі, а він… зник. Він метнувся так швидко, що Чарлі навіть не помітив, що повз нього щось промайнуло.

Перш ніж я встигла порахувати до двох, Едвард повернувся. Він обійняв мене за талію і швидко потягнув на кухню. Його очі металися по кімнаті, а руками він притискав мене до себе, наче боронячи від чогось. Я кинула погляд на Чарлі, який сидів у своєму кріслі, ретельно нас не помічаючи.

— Тут хтось був, — пробурмотів він мені на вухо, провівши мене углиб кухні. В його голосі лунало напруження, я ледве розчула його за ревінням пральної машини.

— Присягаюся, що жодних вовкулак… — почала говорити я.

— Це не вони, — швидко перебив він, хитаючи головою. — Це один із наших.

З його голосу стало ясно, що то він не членів своєї родини має на увазі.

Я відчула, як зблідла.

— Вікторія? — жах скував горло.

— Це не її запах.

— Хтось із Волтурі, — припустила я.

— Можливо.

— Коли?

— Так, я гадаю, що це вони, бо хтось проник сюди недавно, рано-вранці, коли Чарлі ще спав. Хто б це не був, Чарлі він не зачепив, тобто в нього, вочевидь, була інша ціль.

— Знайти мене.

Едвард не відповів. Його тіло завмерло, нагадуючи статую.

— Про що ви двоє там шушукаєтеся? — запитав підозріливо Чарлі, виринаючи із-за рогу з порожнім відерцем для попкорну.

Я позеленіла. Поки Чарлі спав, у будинку ходив вурдалак і шукав мене. Мене охопила паніка, лещатами стиснувши груди. Я перелякано дивилася на батька, не в змозі нічого відповісти.

Обличчя Чарлі змінилося. Раптом на ньому з’явилася посмішка.

— Якщо ви двоє сваритеся… то не вмішуйте мене.

Продовжуючи посміхатися, він поставив відерце в раковину і неквапливим кроком вийшов із кухні.

— Ходімо, — тихо і серйозно промовив Едвард.

— Але Чарлі! — від страху у грудях стислося і стало важко дихати.

Коротку мить він вагався, а потім витягнув мобільний телефон.

— Еммете, — сказав він, а тоді почав говорити так швидко, що я не могла розрізнити слів. За півхвилини розмова завершилася. Він повів мене до дверей.

— Еммет і Джаспер уже виїхали, — прошепотів він, відчувши, що я пручаюся. — Вони прочешуть ліс. Із Чарлі все буде гаразд.

Я перестала опиратися і дозволила йому вести мене далі. Підкошена панікою, я не могла міркувати тверезо. Чарлі зустрів мої перелякані очі самовдоволеною посмішкою, яка раптом змінилася занепокоєнням. І перш ніж він устиг щось сказати, Едвард вивів мене за двері.

— Куди ми їдемо? — я продовжувала говорити пошепки, навіть коли ми вже сіли в машину.

— Ми їдемо поговорити з Алісою, — відповів він, хоч і не пошепки, але пригнічено.

— Ти думаєш, що вона могла щось бачити?

Крізь примружені повіки він подивився на дорогу.

— Можливо.

Усі чекали на нас, приведені у бойову готовність дзвінком Едварда.

У мене склалося враження, ніби я в музеї: навколо всі стояли нерухомо, наче статуї, завмерши у різноманітних позах занепокоєння.

— Що сталося? — з притиском запитав Едвард, щойно ми переступили поріг його будинку. Я була глибоко вражена, коли він сердито зиркнув на Алісу, люто стиснувши кулаки.

Аліса стояла, міцно притиснувши руки до грудей, самі лише губи ворушилися.

— Не знаю. Я нічого не бачила.

— Такого не може бути… — просичав він.

— Едварде, — сказала я з легеньким докором. Мені не подобалося, коли він говорив з Алісою таким тоном.

Карлайл спробував його заспокоїти.

— Едварде, це тобі не математика.

— Він був у її кімнаті, Алісо. Він може і досі бути там — чекати на неї.

— Я б це побачила.

Едвард гнівно змахнув руками.

— Точно? Ти впевнена?

Коли Аліса відповіла, її голос звучав холодно:

— Ти й так уже змусив мене слідкувати за рішеннями Волтурі, за поверненням Вікторії, стежити за кожним Беллиним кроком. Хочеш іще чогось? Може, мені слідкувати за Чарлі, або за Беллиною кімнатою, або за цілою вулицею? Едварде, якщо я візьму на себе забагато, речі почнуть вислизати з-під моєї уваги.

— Здається, вони вже вислизають, — різонув Едвард.

— Белла постійно була у безпеці. Не було за чим слідкувати.

— Якщо ти спостерігала за Італією, чому ти не побачила, що вони надіслали…

— Я не думаю, що це вони, — заперечила Аліса. — Я б це побачила.

— Хто б іще залишив Чарлі в живих?

Я здригнулася.

— Не знаю, — мовила Аліса.

— Це дуже допомогло.

— Припини, Едварде, — прошепотіла я.

Він обернувся до мене, його обличчя було досі розлючене, зуби міцно зціплені. Якусь мить він дивився на мене, а потім зробив глибокий видих. Його зіниці розширилися, і підборіддя розслабилося.

— Так, Белло, ти права. Вибач, — і він поглянув на Алісу. — Пробач мені, Алісо. Я не повинен був валити всю вину на тебе. Я повівся негідно.

— Я розумію, — відповіла Аліса. — Але мені від цього не легше.

Едвард глибоко вдихнув.

— Гаразд, давайте подивимося на це з погляду логіки. Які є варіанти?

Здалося, що всі одразу відтанули. Аліса розслабилася і відкинулася на спинку крісла. Карлайл повільно підійшов до неї, блукаючи поглядом десь далеко. Есме сіла на канапу навпроти Аліси, підібгавши ноги. Лише Розалія не поворухнулася і продовжувала стояти, повернувшись до нас спиною і дивлячись на скляну стіну.

Едвард підвів мене до канапи і посадив поруч з Есме, яка підсунулася ближче і обійняла мене за плечі. А він узяв мене за руку і міцно стиснув її долонями.

— Вікторія? — запитав Карлайл.

Едвард похитав головою.

— Ні. Запах був незнайомий. Це, мабуть, один із Волтурі, хтось, кого я ще не знаю…

Аліса заперечливо похитала головою.

— Аро ще не давав доручення стежити за Беллою. Я б це побачила. Я на це чекаю.

Едвард різко подивився на неї.

— Ти чекаєш на офіційну команду?

— А ти гадаєш, що хтось