Українська література » » Затемнення - Стефані Маєр

Затемнення - Стефані Маєр

---
Читаємо онлайн Затемнення - Стефані Маєр
допомогла йому помити мотоцикли. Мене не було тут декілька місяців — відколи Едвард повернувся, — але у мене з’явилося відчуття, ніби я перенеслася назад у часі. Це був просто ще один день у гаражі.

— Як гарно, — мовила я, коли Джейкоб діставав із пакета з харчами теплий лимонад. — Я скучила за цим місцем.

Він усміхнувся і поглянув угору на пластикову крівлю, яка двигтіла над нашими головами.

— Так, я тебе розумію. Уся розкіш Тадж-Махалу без клопотів та витрат на подорож до Індії.

— За вашингтонський Тадж-Махал, — виголосила я тост, піднімаючи банку.

Він цокнувся зі мною своєю банкою.

— Пам’ятаєш минулий день Святого Валентина? Здається, тоді ти була тут востаннє — востаннє, коли все було ще… нормально.

Я засміялася.

— Звісно, пам’ятаю. Я продала себе у рабство за коробку цукрових сердечок. Таке не забувають.

Він усміхнувся мені.

— Точно. Гм, рабство. Треба про це поміркувати, — він зітхнув. — Таке відчуття, наче це було багато років тому. В минулій, щасливішій ері.

Я не могла з ним погодитися. Моя щаслива ера панувала зараз. Але я здивувалася, коли зрозуміла, що і в «темних віках» мого життя було багато речей, за якими я сумую. Я поглянула крізь відчинені двері на темний ліс. Знову пустився дощ, але в маленькому гаражі, сидячи поруч із Джейкобом, мені було тепло. Він обігрівав мене, наче піч.

Він провів пальцями по моїй руці.

— Усе дійсно змінилося.

— Так, — сказала я і потягнулася вперед, щоб погладити заднє колесо свого мотоцикла. — Колись Чарлі був мною задоволений. Сподіваюся, що Біллі нічого не розповість йому про сьогоднішнє… — я закусила губу.

— Не розповість. Він, на відміну від Чарлі, не хвилюється через такі дрібниці. Слухай, я так і не вибачився офіційно за ту пригоду з мотоциклами. Пробач, що я настукав на тебе Чарлі. Мені дуже шкода.

Я закотила очі.

— Мені також.

— Мені дуже, дуже шкода.

Він із надією подивився на мене, його мокре, сплутане чорне волосся стирчало навсібіч навколо благального обличчя.

— Ну, гаразд! Тебе пробачили.

— Дякую, Білко!

Ми з усмішкою поглянули одне на одного, а потім його обличчя затьмарилося.

— Того дня, коли я привіз мотоцикл… Я хотів тебе дещо запитати, — сказав він повільно. — Але водночас… не хотів.

Я принишкла — реакція на стрес. Цю звичку я перебрала від Едварда.

— Тоді ти просто упиралася, бо розсердилася на мене, чи ти говорила серйозно? — прошепотів Джейкоб.

— Ти про що? — прошепотіла я у відповідь, хоча точно знала, щó він має на увазі.

Він зиркнув на мене.

— Ти знаєш. Коли ти сказала, що це не моя справа, якщо… якщо він тебе вкусить, — він помітно зіщулився, вимовляючи останні слова.

— Джейку…

До горла підкотив клубок. Я не змогла закінчити.

Він заплющив очі та глибоко вдихнув.

— Ти говорила серйозно?

Він злегка затремтів, але очей не розплющував.

— Так, — прошепотіла я.

Джейк зробив вдих, повільний і глибокий.

— Я так і знав.

Я подивилася на його обличчя, чекаючи, поки він розплющить очі.

— Ти знаєш, що це означатиме? — з раптовим натиском запитав він. — Ти ж це розумієш, правда? Що станеться, якщо вони порушать угоду?

— Ми залишимо це місце першими, — промовила я ледь чутно.

Його очі розчахнулися, їхні чорні глибини наповнилися гнівом і болем.

— Угода не має географічних обмежень, Белло. Наші прапрадіди погодилися укласти мир лише тому, що Каллени заприсягнулися, що вони — не такі й не становлять загрози для людей. Вони пообіцяли більше нікого не вбивати і не перетворювати. Якщо вони відступляться від свого слова, то угода нічого не варта і вони нічим не відрізняються від інших вурдалаків. Одразу, коли це станеться, коли ми про це дізнаємося…

— Але, Джейку, хіба ти вже не порушив угоди? — запитала я, хапаючись за соломинку. — Хіба в ній не передбачалося, що ви не повинні розповідати людям про вампірів? А ти розказав мені. Її вже порушено, чи не так?

Джейкобу не сподобалося моє нагадування, і біль у його очах перемінився на ворожість.

— Так, я порушив угоду, але задовго до того, як про неї дізнався. І я впевнений, що вампірам про це відомо.

Він подивився похмуро на мій лоб, уникаючи мого присоромленого погляду.

— Але це не значить, що тепер вони можуть один раз на халяву порушити домовленості. Це не зуб за зуб. Якщо їм не подобається те, що я зробив, то вибір у них один. Такий самий вибір матимемо ми, якщо вони порушать угоду, — напасти. Розпочати війну.

В його устах це прозвучало як неминуче. Я здригнулася.

— Джейку, це не має так бути.

Він зціпив зуби.

— Це так є.

Після цієї заяви тиша стала занадто лункою.

— Ти коли-небудь пробачиш мені, Джейкобе? — прошепотіла я — і одразу пожалкувала про свої слова. Мені не хотілося чути його відповідь.

— Ти більше не будеш Беллою, — сказав він мені. — Мого друга більше не існуватиме. Не буде кого пробачати.

— Це звучить як «ні», — шепнула я.

Ми дивилися одне на одного нескінченно довго.

— Тоді прощавай, Джейку?

Він швидко заморгав, агресія на його обличчі змінилася здивуванням.

— Чому? У нас є ще декілька років. Хіба в цей час ми не можемо бути друзями?

— Років? Ні, Джейку, не років, — я похитала головою і невесело засміялася. — Точніше сказати тижнів.

Я була неготова до його реакції.

Він раптом скочив на ноги, і почувся гучний хлопок — банка з лимонадом вибухнула в його руці. Лимонад бризнув навсібіч, обливши мене, наче зі шланга.

— Джейку! — я хотіла нагримати на нього, але одразу принишкла, коли зрозуміла, що все його тіло тремтить від люті. Він кинув на мене несамовитий погляд, а з грудей дедалі гучніше долинало гарчання.

Я закам’яніла на місці, від потрясіння забувши навіть, як ворушитися.

Тремтіння хвилею накотилося на нього, і він дрижав дедалі швидше, аж поки стало здаватися, що він вібрує. Його обриси розмилися…

А потім Джейкоб стиснув зуби, й гарчання припинилося. Його очі зосереджено примружилися. Тремтіння затихло, і лише руки продовжувати труситися.

— Тижнів, — промовив Джейкоб безвиразно.

Я не відгукнулася, досі не в змозі поворушитися.

Він розплющив очі. Несамовитість у них розтанула.

— Він хоче перетворити тебе на паскудну кровопивцю всього за кілька тижнів! — просичав Джейкоб крізь зуби.

Занадто ошелешена, аби ображатися на ці слова, я мовчки кивнула.

Його обличчя аж позеленіло під червонувато-смаглявою шкірою.

— Так, Джейку, — прошепотіла я після довгої хвилини мовчання. — Йому сімнадцять, Джейкобе. А я день у день наближаюсь до дев’ятнадцятьох. Та й навіщо чекати? Він — це все, чого я хочу. Що мені залишається робити?

Відгуки про книгу Затемнення - Стефані Маєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: