Кінець світу: Естелла - Nilett

Зітхаючи, вона розвернулася та пішла у протилежному напрямку від лікарні, роздумуючи яким чином дістати залишки. Врешті-решт, вона обрала варіант з прихованим кодом, який написався її оригінальним почерком придуманим спеціально для Фіара на аркуш паперу, та мав передатися чергуючим охоронцем у потрібну мить.

Цей план був продуманий нею вже давно. Лист також був написаний. Знаком передачі стало порожнє повідомлення потрібній людині, яке могло враховуватися як за помилку, так і за баг системи повідомлень.

Поки Вайлет очікувала чи буде її план вдалим, чи все ж Фіар вибере не її, вона зібрала все вже раніше накопичене, та засунула до шкіряної сумки яку здобула як трофей ще перед прибуттям до Першого, та ще й переодягнулася у більш комфортний для побігу одяг. Спідницю та підбори знову замінили штани та спортивне взуття, а на місце блузи стали футболки та її улюблена зелена куртка з капюшоном. Через те, що волосся вона вже давно обрізала під коротке каре, навіть пасма які відросли, ледь торкалися плечей. Тому збиралася довжина лише у верхній частині голови та висковій області за для вільного коридору для очей.

У кодовому листі було написане чітке місце її очікування та навіть час. Вайлет була готова чекати до десятої вечора, після чого навіть не отримавши бажаного повністю, вона мала чіткий план втечі завдяки інформації наданої їй ще раніше Кетніс та Аароном.

***

На годиннику була вже дев’ята година. Скоро охорона мала здавати зміну, а камери відеоспостережень рівно на одну хвилину вимкнутися по всьому місту через перезавантаження системи забезпечення Пекельного Першого.

Нічне місто, було тепер обгорнуте темрявою. Вулиці, які вдень таїли в собі тривожне очікування та гучний сміх, тепер трансформувалися у страшне місце переповнене мертвою тишею. Солдати були ледь не єдиними живими душами які вільно пересувалися по вулицях як ті тіні. Звичайні цивільні, як за правило, не покидали своїх домівок після восьмої години вечора, якщо не траплялося чогось надзвичайно важливого. Завдяки цьому, було легко контролювати територію, а ще, виловлювати правопорушників.

Але була ще одна істина, про яку вже не знав жоден цивільний. Після десятої години вечора, на вулиці найбезпечнішого Району виходили справжні інфіковані, яких переховували у металевих контейнерах поки на вулиці гуляв день. До будинків ті зайти не могли через підготовлену для оборони охорону, а гулів які видавалися монстрами не чули цивільні через продумані звукоізоляційні помешкання. Правопорушники та бунтарі зазвичай ставали жертвами, а потім піддавалися дослідженням, або об’являлися безслідно зниклими.

Ну а заради безпеки власної, люди були готові піти на таку жертву. Відкинути родича.

Поки Вайлет стояла за однією з будівель та морально готувалася до втечі, на годиннику вже була дев’ята сорок три. Всередині у неї підкрадалася сумнівна думка про те, що Фіар все ж не зможе покинути Міллер через препарат С, або проблеми у пам’яті через які він більш наляканий хоч і не показує цього.

— У тебе ще є десять хвилин… Не пошкодуй за вибір…

Шепотіла вона коротенький монологу довжину декількох слів. Чомусь Вайлет дуже захотіла допомогти йому після знайомства та спілкування. Вона жаліла його. Ті емоції які він демонстрував коли препарат припиняв дурманити його голову та думки… Очі…

На годиннику показувало дев’яту п’ятдесят п’ять. Дівчина вже збиралася пересуватися ближче до стіни.

Перші кроки з тіні однієї будівлі, щоб перебігти у тьму іншої, та її силою щось відтягує назад.

— Ти спізнився.

— Думаєш Міллер не перевіряє нічого?

— Якщо ти так уміло прийшов сюди що я тебе ледь відчула, то вже краще мовчи.

— У мене є у запасі чотири хвилини. – червоніючі очі Фіара ледь не блищали у тьмі.

— Прихватив те що я казала?

— У мене.

— Давай сюди.

— Спочатку скажи що ти з цим зробиш.

— А ти ніби не знаєш.

— Не боїшся що боком вилізе?

— Ні. Адже туди куди я збираюся, адекватні люди. А от Першому пора піти на задній план. Час змінювати те що на разі існує. – Вайлет з впевненим поглядом повернулася обличчям до Фіара – Ти зі мною чи ні?

— Ти впевнена що мій брат буде там?

— Аарон забрав його ще тоді коли він втікав. Тож не хвилюйся. Еліас точно в Естеллі. А знаючи мого брата, твій старший явно не працює у землі.

— Я…

— Не тягни. У нас одна хвилина, щоб добігти до стіни. Камери зараз почнуть перезавантаження, а нічна зміна вже потроху підтягується. Йдеш чи ні?

— Йду.

— Чудово. Тоді дуй за мною та не відставай. Часу обмаль.

Ця фраза пролунала дуже швидко, а послідовно слід дівчини вже й почав холонути. За якусь лише мить, вона вже ховалася у тінях третього будинку, поступово наближаючи їх до стіни через яку їм варто перелізти, максимально уникаючи всього.

Місячне світло слабко освітлювало величезну стіну, що височилася як непроникний бар'єр поруч з головними воротами. Стіна була висока і масивна, викладена сірими каменями у декілька шарів, з невеликими брамами та щільним відділенням від зовнішнього світу. Світлові прожектори оберталися на високих стовпах, обгортаючи ділянку перед воротами у сяйво білого світла.