Кінець світу: Естелла - Nilett

— Раз був тут весь час… Чому не підходив? – Навіть не обертаючись тихо прошепотіла дівчина.

— Сперечався сам із собою чи може мутоване створіння вмерти якщо впаде з цієї висоти.

— І як успіхи?

— Та так собі. Базувався на власному умінні виживати, та тому факту що ти стовбичиш тут жива. Але було б біль цікаво якби експеримент відбувся.

— То ти очікував вистави…

— Точно не букетів з квітами.

— Ти безсердечне хлопча… А показувався таким милим та сором’язливим на початку нашого знайомства. Лякливим та беззахисним.

— Ніколи таким не був. То було лише твоє маріння.

— …

— …

— Знаєш… Подеколи… Дивлюся на себе в цьому віддзеркаленні життя і бачу тіні моєї слабкості. Неначе власна тінь врізалася в мене, залишаючи світлову пляму там, де мені б найбільше було потрібно. Вибачити собі, всьому, тому що я накоїла колись… Стати звичайною… Колишньою собою… Але справжнє відображення своєї власної непостійності б’є по обличчю із новою силою кожного разу як я лише заїкалася про бажане. Сценічна усмішка на обличчі, яка не може приховати внутрішній страх. Я відчуваю, як серце тремтить на кожному кроці, намагаючись пристосуватися до світу… Але у мене не виходить. Я не можу прийняти цю себе…Так часто я ухиляюсь, як папір перед вітром, перед найменшими випробуваннями життя. Якась невидима сила тримає мене у зоні комфорту, де життя здається мені безпечним і захищеним, навіть якщо це лише ілюзія. І тільки коли виходжу за межі цієї зони, я відчуваю свою слабкість, немовби крокуючи на крихітній гілочці, яка може ламатися в будь-який момент. Я чую як вона хрустить… Кожен крок… Наближає до смерті або кровопролиття… І слова, що залишають мої уста, часто стають мовчазними свідченнями моєї непевності. Як я вбираю слова назад, не віддавши їхньому змісту волі, я прагну залишити за собою мінімум слідів. Якби я тільки могла виявити достатню силу, щоб висловити свої власні переконання і виступити проти цього внутрішнього тиску… Я думала, що брати допоможуть мені в цьому… Але зрозуміла, що їх осуду, мабуть, боюся тепер навіть більше аніж власної себе… Здається, що навіть в повсякденних виборах я вагаюся, як дитина перед невідомим світом. А час від часу я задаю собі питання: чому я не можу бути міцнішою, рішучішою, впевненішою? Може, я просто дозволяю своїй слабкості визначати, якою я маю бути в цьому житті… Хоча могла б бути зовсім не такою… Кожного разу бачучи власне відображення, стоячи немов перед собою, свідома своєї слабкості, але знаючи, що десь глибоко всередині мене є запаси сили, які можна ще визвати… Якщо тільки я б змогла вирватися зі своєї власної пастки… Треба лише визнати цю слабкість, щоб розпочати процес зміни, бо, можливо, справжня сила та самовизначення починається із визнання власних недоліків… – Повільно опустившись на коліна, Кетніс розуміла, що починає розсипатися. – Чому у тебе вийшло? Чому ти зміг переступити через страх та слабкості та стати таким сильним? У чому наша різниця?

— У мене просто немає чого втрачати. Ось вся причина.

— Що ти маєш на увазі? – здивувалася дівчина – Ти ж маєш друзів… Дівчину яку кохаєш усім серцем… Тоді чому ти кажеш зараз про таке?

— Вони не помруть. Моя віра в них непохитна. Тому мені і немає чого втрачати. А от ти… Не віриш у братів. Тому і сама слабка. Боїшся, бо знаєш що вони слабкі. Якщо немає фундаменту, то куди ти хочеш будувати будинок? – раптом засміявся Аарон — На пісок? Знаєш, не рекомендую. Він просяде дуже швидко, та не залишить після себе нічого. Все зникне. Твої старання, мрії, час… Це та істина, яку ще потрібно пізнати багатьом із нас. Але ти на правильному шляху. Тепер ти розумієш, що недолік існує. Ще трохи, і ти станеш такою як я. Твій фундамент… Вже почали заливати у правильному місці. У тебе є стовпи. Лише залишилося їх укріпити аби не рухнули.

Аарон ступив на край стіни, та з захованими у глибини кишень руками поглянув у низ. Поруч зі стіною стояло троє інфікованих монстрів низького класу. Поки Кетніс встигла підняти на Вайта свій погляд, вже лише чула тихе шарудіння одягу та стукіт масивного взуття об бетон. А потім… Гул інфікованих знизу.

Аарон зістрибнув, буквально лиш падінням вже трощивши одного з монстрів. Інші ж двоє пали від його рук вже в наступну мить. Його крижаний погляд вдивлявся у тьму міста, хоча на вулиці ще не було так пізно. Слух чув те що не любив. Еволюція Адам… Там точно був хтось серед мутованих високого рівня.

Вайт ступив у мертве місто, немов даючи приклад Кеті, яка лиш продовжувала спостерігати, та вагатися у власному Я. Слова Аарона змусили її задуматися. Має бути фундамент. І це вона сама. Для братів не буде майбутнього, яке будує вона. У кожного має бути свій власний шлях.

— Навіть по при ненависть та образи, ти продовжуєш допомагати мені. Дякую тобі…