Сніговик - Ю. Несбе

– І тоді вони звернулися до вас? До пластичного хірурга?

– Я спеціалізувався на хворобі Фара. Випадково.

– Що значить – «випадково»?

– У Норвегії усього близько вісімнадцяти тисяч лікарів. А знаєте, скільки лікарів існує в світі? – Ветлесен кивнув на свої дипломи на стіні. – Хвороба Фара випадково опинилася в програмі курсів із захворювань нервової системи, які я відвідував у Швейцарії. В нас у Норвегії хворобою Фара ніхто не займається. Ось так я і став фахівцем з цієї хвороби, хоча, звісно, не встиг вивчити її досить глибоко.

– Розкажіть усе, що знаєте про Бірту Беккер та Сильвію Оттерсен.

Ветлесен знизав плечима.

– Раз на рік вони приходили сюди зі своїми дітьми. Я їх оглядав. Жодних погіршень не знаходив. Окрім цього, я нічого про їхнє життя не знаю. Ні про життя… – Він затнувся і тихо додав: – Ні про смерть.

– Ти йому віриш? – запитав Харрі. Вони їхали мимо пустиря.

– Не зовсім, – відповіла Катрина.

– І я теж. Вважаю, нам слід зосередитися на ньому, а Берген залишимо на потім.

– Не згодна, – заперечила Катрина. – Тут явно є зв’язок.

– Невже? І який?

– Поки що не знаю. Звучить дико, але мені здається, є якийсь зв’язок між Рафто та Ветлесеном.

– Що ти маєш на увазі?

– Рафто міг змінити зовнішність за допомогою пластичної операції. У нього ж таки. Це пояснює вибір жертв: і в Сильвії, й у Бірти діти ходили до одного й того самого лікаря. Можливо, саме в клініці Рафто їх і побачив.

– Ти рано виходиш на пряму, Катрино.

– Ти так вважаєш?…

– Такі розслідування схожі на головоломку, пазл. Спочатку ми збираємо різні шматочки та крутимо їх так і сяк, припускаючи, куди кожен з них стане. А ти надто рано намагаєшся ці розрізнені шматочки поєднати.

– Та мені просто захотілося озвучити свою думку. Щоб самій почути, наскільки по-ідіотськи це звучить.

– А звучить таки по-ідіотськи.

– Ми хіба не до управління? – з подивом запитала вона.

Харрі почув у її голосі ледве помітне тремтіння й скосив на неї очі, але обличчя Катрини було непроникне.

– Я хочу перевірити те, що сказав Ветлесен, у декого з моїх знайомих. Який, до речі, його знає.

Матіас вийшов назустріч Харрі та Катрині у білому халаті та жовтих гумових рукавичках. Він зустрів їх у гаражі одного з корпусів лікарні «Гьоустад», того, що виходив вікнами на третю кільцеву дорогу.

Матіас допоміг їм поставити машину на місце – схоже, воно було закріплене за ним, але було вільне.

– Намагаюся більше їздити на велосипеді, – пояснив Матіас і відчинив за допомогою пластикової картки двері, які вели з гаража у підвальний поверх Інституту анатомії. – Цей вихід дуже зручний, коли доводиться заносити та виносити трупи. Я б із задоволенням запропонував вам каву, але ми щойно закінчили з однією групою студентів, а друга вже на підході.

– Вибач за клопіт. Ти й справді виглядаєш втомленим.

Матіас запитально подивився на Харрі.

– Мені вчора телефонувала Ракель і сказала, що ти працював допізна, – пояснив Харрі, подумки проклинаючи себе та намагаючись, щоб вираз обличчя його не видав.

– Так, авжеж, – кивнув Матіас. – Ракель і сама затрималася. Вечеряла з подружками і сьогодні навіть узяла відгул. Коли я телефонував недавно, вона була зайнята генеральним прибиранням. Жінки… Хто їх зрозуміє?

Харрі посміхнувся і запитав себе, чи існує на це стандартне запитання адекватна відповідь.

Чоловік у зеленій уніформі лікарняного санітара провіз до дверей гаража металеву каталку.

– До університету Тромсьо відправляємо? – запитав його Матіас.

– Попрощайся з Х’єлльсеном, – посміхнувся той у відповідь. У його вусі була ціла низка кілечок, щільно притиснутих одне до одного, як у жінок племені масаї. Тільки ті носять кільця на шиї, а ці надавали обличчю санітара якоїсь дратівливої асиметричності.

– Х’єлльсен? Справді? – Матіас зупинився.

– Тринадцять років на службі. Тепер черга Тромсьо копирсатися у нього всередині.

Матіас трохи підняв простирадло. Харрі побачив обличчя. Кістки черепа проступали крізь шкіру, розгладжуючи старечі зморшки на безстатевому, білому, наче гіпсова маска, обличчі. Харрі знав: це тому, що труп забальзамований, усі кровоносні судини наповнені сумішшю формаліну, гліцерину та спирту. Ця суміш протистоїть розкладанню тканин. До вуха була прикріплена металева пластинка з тризначним числом. Матіас стояв і дивився, як санітар котить Х’єлльсена до гаражних дверей. А потім – наче струсив із себе заціпеніння та оговтався.

– Вибачте. Все від того, що Х’єлльсен пробув у нас надто довго. Він був тут професором анатомії, коли інститут тільки створили. Фантастична постава… чудово окреслені м’язи. Нам його бракуватиме.

– Ми тебе надовго не затримаємо, – сказав Харрі. – Хотіли попрохати, щоб ти розповів, як Ідар ставиться до пацієнтів-жінок. Та їхніх дітей.

– Ти маєш на увазі оте…

Харрі кивнув.

Матіас відчинив перед ними наступні двері. Вони увійшли до приміщення з металевими столами та дошкою, яка висіла на одній із стін. Столи були обладнані лампами та раковинами. На кожному з них лежала пачка одноразових рукавичок. Швидше за все, питання Харрі знайдуть місце в голові Матіаса між чиїмось плюсном та великою стегновою кісткою. Трохи пахло хлоркою, зовсім як у відділі судової медицини, подумав Харрі. Матіас сів на стілець, Харрі – на вентиляційний короб, а Катрина підійшла до одного зі столів і втупилася на три викладені в ряд мізки, гадаючи: муляжі це чи?…

Матіас досить довго розмірковував, а потім сказав:

– Я ніколи не помічав сам і не чув від інших, щоб між Ідаром та його пацієнтками або їхніми дітьми було щось сумнівне.

Він так наголосив на слові «пацієнтки», що Харрі запитав:

– А з непацієнтками?

– Я не так добре знайомий з Ідаром, щоб розмірковувати про це. – Матіас нерішуче посміхнувся. – Сподіваюся, це допоможе?

– Звісно, – відповів Харрі. – Я ось іще про що хотів запитати. Що ти знаєш про хворобу Фара?

– Дуже небагато. Патологія, яка швидко розвивається. І дуже серйозна.

– А ти знаєш когось із норвезьких фахівців з цієї хвороби?

Матіас замислився:

– Та щось нікого не пригадаю.

Харрі пошкріб підборіддя:

– Ну, гаразд, дякую за допомогу, Матіасе.

– У тому-то й річ, що нема за що. Якщо захочеш дізнатися більше про хворобу Фара, зателефонуй увечері. Дома в мене будуть під рукою якісь книжки.

Харрі підвівся й підійшов до Катрини. Та щось роздивлялася під кришкою одного з великих металевих резервуарів біля стіни. Він заглянув через її плече, і язик його відразу закололо, як голками. І зовсім