Сніговик - Ю. Несбе

Лепсвік пошукав на обличчі Харрі хоча б дрібку схвалення, але не знайшов, та все одно продовжив:

– Ну, розумієш… Нагайки, наручники, садо-мазо… І звісно, вони ходили до таких спеціальних клубів.

– Це не моя справа, – сказав Харрі.

– Ні-ні, звісно, й не моя! – перервав Лепсвік і підняв обидві долоні, ніби захищаючись. – Це усього тільки чутки. Тільки знаєш що? – Лепсвік реготнув і перегнувся через стіл, щоб Харрі не пропустив зізнання. – Я б дався надягти на себе якийсь нашийник.

Харрі, очевидно, не міг зберегти байдужо-кам’яний вираз обличчя, бо Лепсвік смикнувся, наче раптом пошкодував про свою відвертість, випростався й продовжив у театрально-інформаційному тоні:

– Професійна дама. Розумна. Наполеглива й енергійна. Досить сильно натискала на мене, щоб я їй допоміг з деякими закритими справами. Але абсолютно нормальна, навіть занадто: така, знаєш, замкнена, стримана. Вважаю, що ви складете ідеальний тандем.

Харрі посміхнувся у відповідь на це саркастичне зауваження й підвівся:

– Дякую за пораду, Лепсвіку.

– А як щодо відповідної поради? Ви з нею… га?

– Моя порада, – сказав Харрі, викладаючи на стіл сотенну купюру, – залиш машину тут.

Розділ 14

День дев’ятий. Берген

Рівно о 8:26 шасі літака, що слідував рейсом DY604 з Осло, торкнулося мокрого асфальту аеродрому Флесланн. Та так різко, що Харрі вискочив зі сну, як корок з води.

– Виспався? – запитала Катрина.

Харрі кивнув, потер очі й подивився в ілюмінатор: дощ і сіро.

– Ти розмовляв уві сні, – посміхнулася вона.

– Гм. – Харрі не хотів запитувати, про що він говорив. Проте він згадав, що йому снилося. Не Ракель, ні. Вона тепер не снилася йому навіть уночі. Він відірвав її від себе. Вони обоє відірвалися одне від одного. А снився йому Б’ярне Мьоллер, його шеф та вчитель, який колись пішов у бергенські гори, а потім, через два тижні, його знайшли в озері Ревур. Вчинок цей Мьоллер зробив, тому що він – як і Зенон з його хворими суглобами – не бачив більше сенсу в житті. Чи дійшов Герт Рафто такого самого висновку? Чи він ще десь тут, у місті?

– Я телефонувала колишній дружині Рафто, – сповістила Катрина, поки вони йшли залом прильотів. – Ані вона, ані дочка не бажають говорити з представниками поліції. Не хочуть, щоб їм знову сипали сіль на рану. Ну й добре: рапортів нам буде більш ніж достатньо.

Біля терміналу вони сіли в таксі.

– Ну що, приємно повернутися додому? – запитав Харрі, перекриваючи голосом ритмічний стукіт дощу по склу.

Катрина байдуже знизала плечима:

– Я терпіти не можу дощ. І терпіти не можу, коли бергенці стверджують, що дощ тут іде не так часто, як би хотілося мешканцям столиці.

Проїжджаючи мимо Данмарксплас, Харрі подивився на вершину гори Ульрікен. Вона була вкрита снігом, вгору піднімалася кабінка фунікулера. Вони проїхали повз зміїне гніздо дорожніх розв’язок біля озера Стуре-Лунгегорсванн й опинилися – о радісний сюрприз! – у центрі міста.

Харрі та Катрина зареєструвалися в готелі мережі «Редіссон САС», що стояв на Брюггені. Харрі запитав, чи не хоче Катрина переночувати дома в батьків, але та відповіла, що з цього вийшов би зайвий клопіт, та й узагалі вона нікому не казала про свій приїзд.

Вони отримали пластикові картки – ключі від номерів – і мовчки піднялися ліфтом. Катрина при цьому дивилася на Харрі та посміхалася, наче тиша в ліфті була звичайним жартом. Харрі втупився у підлогу і сподівався, що його тіло не надсилає Катрині помилкових сигналів. Або не помилкових.

Двері ліфта нарешті роз’їхалися, і незабаром її стегна загойдалися перед ним по коридору.

– Ну що, який план? – запитав він за півгодини.

Обоє встигли розкласти речі та зустрілися в холі готелю.

Катрина розляглася у довгому кріслі й перегортала свій обтягнутий шкірою щоденник. Вона перевдяглася в елегантний сірий костюм і відразу злилася з натовпом решти постояльців готелю, здебільшого комерсантів.

– Ти зустрічаєшся з Кнутом Мюллером-Нільсеном, начальником відділу вбивств, – сказала Катрина.

– А ти підеш до нього?

– Тоді мені доведеться вітатися та теревенити з усіма, кого зустріну, – і весь день котові під хвіст. До речі, буде добре, якщо ти про мене взагалі не згадуватимеш, бо вони образяться, що я не зайшла привітатися. А я поїду на вулицю Ойюрдсвейєн, переговорю зі свідком, який останнім бачив Рафто.

– Гм. А де це було? – запитав Харрі.

– Біля верфі. Свідок бачив, як той припаркував машину й увійшов до Нурнесу. Машину він так і не забрав. Округу прочесали, але нікого не знайшли.

– Так, а потім що ми робимо?

Харрі потер підборіддя. Якщо на них чекають офіційні зустрічі, то треба поголитися.

– Ти пробіжишся по поліцейських рапортах разом з людиною, яка тоді брала участь у розслідуванні і, між іншим, досі працює в управлінні. Вона освіжить справу в пам’яті. А ти зробиш спробу поглянути на історію під новим кутом.

– Ні, так не годиться, – заперечив Харрі.

Катрина відвела погляд від щоденника.

– Той слідчий, – продовжив Харрі, – дасть мені тільки ту інформацію, яка підтверджує його старі висновки. А з рапортами я пропоную ознайомитися тихо-спокійно у себе в Осло. Нині я хочу витратити час на те, щоб ближче познайомитися з Гертом Рафто. Скажи, чи збереглися десь його особисті речі?

Катрина похитала головою:

– Рідні передали його майно до Армії порятунку. До слова, речей було зовсім небагато: якісь меблі та одежа.

– А його квартира?

– Після розлучення він жив у квартирі в районі Саннвікен, але вона давно вже продана.

– І що, в родини не залишилося ніякої дачі, літнього будиночка, родового гнізда?

Катрина трохи помовчала і відповіла:

– У поліцейських рапортах значиться літній будиночок десь на острові Фінньой у Федьє. У таких випадках дачі переходять у спадок. Можливо, будиночок залишився. Я зателефоную дружині Рафто та з’ясую.

– Вважаю, вона не захоче розмовляти з представником поліції.

Катрина у відповідь тільки хитро підморгнула.

Біля стійки портьє Харрі взяв парасольку, але не встиг він дійти до Рибного ринку, як та вивернулася під поривами вітру, а коли Харрі, зігнувшись, добіг до будівлі Управління поліції Бергена, парасолька перетворилася на живописне ганчір’я.

Поки Харрі стояв унизу біля охоронців та чекав на комісара Кнута Мюллера-Нільсена, йому зателефонувала Катрина і сказала, що родина Рафто ще й досі володіє літнім будинком на острові Фінньой.

– Але дружина відтоді там жодного разу не була. Дочка, як вона вважає, теж.

– Поїдемо туди, – сказав Харрі. – Я звільнюся близько