Сніговик - Ю. Несбе

– О’кей, я дістану катер. Давай зустрінемося на Сакаріасбрюгген.

Кнут Мюллер-Нільсен виявився добродушним тюхтієм з широкою посмішкою та кулаками завбільшки з тенісну ракетку. Стоси паперів на столі були такі величезні, що, здавалося, його замело снігом. Він сидів, заклавши свої кулачиська за голову.

– Отже, Рафто, – сказав Мюллер-Нільсен, попередньо повідавши, що в Бергені дощ буває не так часто, як би хотілося мешканцям столиці.

– Схоже, поліцейські в Бергені мають звичку час від часу безслідно зникати. – Харрі ткнув пальцем у фотографію Рафто, яка була в нього серед решти документів.

– Чому це ви так вважаєте? – запитав Мюллер-Нільсен у Харрі, а той тим часом знайшов собі у незайнятому паперами кутку кабінету простий жорсткий стілець.

– Ще Б’ярне Мьоллер, – нагадав Харрі.

– Точно, – погодився Мюллер-Нільсен, але нерішучість у голосі його видала.

– Той, що зник на горі Фльойєн.

– Ну звісно! – Мюллер-Нільсен стукнув себе по чолу. – Трагічна історія. Він тут пробув так недовго, що я просто не встиг… Вважається, що він звів рахунки з життям, хіба не так?

– Так, – відповів Харрі, дивлячись у вікно та думаючи про шлях, який пройшов Б’ярне від ідеалізму до корупції. І все через добрі наміри. І через трагічні помилки, про які ніхто ніколи не дізнається. – Що ви можете сказати про Герта Рафто?

«Ну просто мій кармічний двійник», – думав Харрі, слухаючи, як Мюллер-Нільсен описує Рафто: таємна пристрасть до алкоголю, важкий характер, самотність, відсутність політкоректності, моральна нестійкість та добряче заплямована репутація.

– Але в нього, – додав Мюллер-Нільсен, – були помічені аналітичні здібності та інтуїція. І сильна воля. Наче ним рухало щось… Не знаю, яке слово підібрати… Залізний Рафто був прихильником рішучих заходів. Та і все, що з ним сталося, каже само за себе.

– А що сталося? – поцікавився Харрі, скосивши погляд на попільничку, що заховалася серед паперів.

– Рафто був схильний до насильства. І ми знаємо, що він був у квартирі Онні Хетланн у той проміжок часу, коли вона була вбита. А Хетланн, можливо, знала, хто вбив її подругу, Лайлу Осен. На довершення до всього він зник. Швидше за все, втопився. У будь-якому разі ми не бачимо приводу для додаткового розслідування.

– А він міг утекти за кордон?

Мюллер-Нільсен заперечно хитнув головою.

– Чому ні?

– Навіть якщо в нього і була така можливість, він не з тих людей, хто так чинить. Ось така проста відповідь.

– І ніхто з родичів або друзів так і не заявив, що він живий?

Мюллер-Нільсен знову похитав головою:

– Батьків його вже немає в живих. А щодо друзів, так у Рафто їх не було. З колишньою дружиною в нього склалися такі напружені стосунки, що вона взагалі не хотіла з ним знатися.

– А дочка?

– От із нею Рафто продовжував спілкуватися. Славна, хороша дівчина, особливо як подумаєш, через що їй довелося пройти…

Харрі відзначив подумки цю обмовку «особливо як подумаєш…». Таке часто можна почути у місцевих поліцейських відділах, де всі все одне про одного знають.

– У Рафто, здається, була дача на острові Фінньой?

– Так, і там пречудово можна було сховатися. – Мюллер-Нільсен витяг з-за голови свої кулачиська та склав їх на столі. – Ми шукали там, обнишпорили з собаками усі навколишні острови. Нічого.

– Ви не проти, якщо я поїду та подивлюся?

– Та нема на що там дивитися. У нас дача саме напроти будиночка Залізного Рафто. Так от, його будиночок зовсім розвалився. Нерозумно, що його дружина не хоче продати будинок, вона ж ніколи там не буває.

Мюллер-Нільсен поглянув на годинник:

– Мені час на зустріч, але один із наших співробітників, який тоді брав участь у розслідуванні, готовий показати вам усі рапорти та звіти.

– Не треба, – відмовився Харрі й подивився на фотографію Рафто, яку досі тримав у руці.

Раптом обличчя зі знімка здалося йому непевно знайомим, наче вони нещодавно зустрічалися. Може, бачив його з машини? Може, він обернувся на простого хлопця, мимо якого пройдеш і не помітиш? Охоронець на стоянці? Або продавець у винному магазині?… Харрі замотав головою, здаючись.

– А чому не Герт?

– Тобто? – перепитав Мюллер-Нільсен.

– Ви весь час називаєте його Залізним Рафто. Його ніколи не називали на ім’я?

Мюллер-Нільсен якось дивно поглянув на Харрі, зробив спробу розсміятися, але обмежився кривою посмішкою:

– Оце вже навряд… Гадаю, ніхто й не робив спроби.

– Що ж, дякую за допомогу.

Виходячи з відділу, Харрі почув, як Мюллер-Нільсен гукнув щось до нього. Комісар стояв у дверях свого кабінету, і слова, вириваючись з його рота, луною відбивалися від стін коридору:

– Гадаю, що самому Рафто це теж не дуже б сподобалося.

Опинившись на вулиці, Харрі зупинився і довго видивлявся на перехожих, які, зігнувшись під вітром та дощем, швидко крокували тротуаром. Те дивне відчуття його так і не полишило. Відчуття, що хтось – або щось – весь час знаходиться поруч, слідкує за ним, і варто йому подивитися навколо під правильним кутом та при правильному освітленні, як він одразу побачить спостерігача.

Катрина зустріла Харрі в означеному місці.

– Ось, позичила у приятеля, – сказала вона, поки вони вирулювали на катері від переповненої пристані.

Коли вони обігнули Нурнес, Харрі раптом почув вигук та обернувся. Його погляд наштовхнувся на тотемний стовп. Дерев’яні обличчя люто кричали йому вслід, роззявляючи роти. В каюті повіяло холодом.

– Це в Акваріумі морські леви кричать, – пояснила Катрина.

Харрі щільніше закутався у пальто.

Фінньой виявився зовсім маленьким острівцем. Окрім вересу, обсипаного краплями дощу, ніякої іншої рослинності тут не було. Проте була пристань, до якої Катрина вміло пришвартувала катер. Дачне поселення складалося з кількох десятків низеньких будиночків, що нагадували Харрі будинки у робочому передмісті, яке він бачив у Соуето.

Катрина підвела Харрі ґрунтовою доріжкою до одного з будиночків. Він вирізнявся серед інших: фарба зі стін облупилася, одне вікно було розбите. Катрина встала навшпиньки й відвернула плафон над дверима. Почувся неприємний звук, із плафона висипалися мертві комахи та ключ, який Катрина спіймала у повітрі.

– Я сподобалася його колишній дружині, – пояснила вона і встромила ключ у замкову шпарину.

Всередині пахло пліснявою та мокрими дошками. Харрі зіщулився у темряві, почув клацання вимикача, і в кімнаті засвітилося світло.

– Будинок вона не використовує, а електрика є, – здивувався Харрі.

– Тут комунальна мережа. За електрику сплачує держава, – відповіла Катрина, озираючись довкола.

Будиночок площею у двадцять п’ять квадратних метрів складався з комбінованої кухні-вітальні та спальні. На столі у вітальні та на кухонних лавах було повно порожніх пивних пляшок. Стіни голі, на підвіконні порожньо, на книжкових полицях теж.

– Тут ще підвал є, – сказала Катрина,