Сніговик - Ю. Несбе
– Точно? – перепитав чоловік, уперся ліктями в стійку й нахилився до нього.
Бйоре ще раз поглянув на фотографію, а сам подумав, що треба було уважніше роздивитися їхні посвідчення, бо чоловік більше скидався на наркодилера, яких тут чимало вештається, ніж на поліцейського. Та й дівка, що стояла поруч із ним, теж співробітницю поліції не дуже нагадувала. У неї був погляд повії, яка багато чого бачила, важкий такий погляд, але в цілому вона виглядала як леді. Стовідсоткова леді. Якби вона завела собі сутенера, який би не грабував її по-чорному, то незабаром почала б заробляти уп’ятеро більше, ніж тепер. А може, і вдесятеро.
– Нам відомо, що ти тут утримуєш притон, – сказав поліцейський.
– Я утримую готель, усе абсолютно легально, і всі документи у мене в порядку. Бажаєте поглянути? – Бйоре показав пальцем на крихітний кабінетик позаду стійки.
Поліцейський похитав головою:
– Ти здаєш кімнати повіям та їхнім клієнтам. Це заборонено законом.
– Послухайте… – Бйоре ковтнув слину. – Що там роблять постояльці мого готелю у своїх номерах, мене зовсім не обходить.
– А мене обходить, – підвищив голос поліцейський. – Погляньте на фотографію ще раз.
Бйоре подивився. Світлину, мабуть, було зроблено кілька років тому, бо на ній «той хлопець» виглядав значно молодшим. Молодий, безтурботний, очі веселі.
– Наскільки мені відомо, – обережно нагадав Бйоре Хансен, – проституція в Норвегії не заборонена.
– Авжеж, – відповіла жінка. – Проте утримувати бордель заборонено.
Бйоре Хансен зробив усе можливе, щоб надати обличчю виразу зганьбленої невинності.
– Співробітники поліції, – знуджено забубонів поліцейський, дивлячись мимо Бйоре, – регулярно зобов’язані перевіряти, як виконуються правила з ведення готельного бізнесу. Чи з усіх номерів є запасний вихід на випадок пожежі.
– Чи належним чином ведеться реєстрація клієнтів, які не є громадянами Норвегії, – підхопила жінка.
– Чи у наявності спеціальний факс для прийому інформації з Поліцейського управління…
Авжеж, гаряче. І тут поліцейський завдав вирішального удару:
– Ми збираємося надіслати запит до управління з економічних злочинів, щоб вони перевірили вашу бухгалтерію, особливо стосовно тих осіб, яких наші агенти бачили тут останніми тижнями.
Бйоре Хансен затремтів. Наташа. Оренда за квартиру. А при згадці про крижані темні зимові вечори, проведені на чужих сходах з Біблією під пахвою, у нього просто серце зайшлося.
– Або можемо нічого не надсилати, – пролунав голос поліцейського. – Враховуючи, за яких незручних обставин доводиться працювати поліції: людей у нас не так багато. Так, Катрино?
Жінка кивнула.
– Він винаймає тут кімнату два рази на тиждень, – вичавив з себе Бйоре Хансен. – Завжди один і той самий номер. Проводить там весь вечір.
– Увесь вечір?
– До нього приходить багато гостей.
– Чорношкірих чи білих? – запитала жінка.
– Чорношкірі. Тільки чорношкірі.
– Скільки?
– Не знаю. По-різному. Вісім. Дванадцять.
– Одночасно? – здивувалася жінка.
– Ні, окремо. Іноді парами. Але вони й вулицями часто ходять парочками.
– Отакої! – вирвалося в чоловіка.
Бйоре Хансен кивнув.
– Під яким ім’ям він у вас записується?
– Не пам’ятаю.
– У книзі реєстрації ми його напевне знайдемо, адже так? І в бухгалтерських документах.
У Бйоре Хансена сорочка під білим піджаком змокла на спині від поту.
– Вони називають його «лікар Вайт». Тобто ті дамочки, які його тут шукають.
– А він лікар?
– Не знаю. Він… – Бйоре зволікав: не хотів патякати зайвого. Але, з іншого боку, треба було продемонструвати готовність до співпраці. До того ж, клієнта цього він напевне уже втратив. – У нього з собою завжди така велика лікарська валізка. І він просить… додаткові рушники.
– Он як! – вигукнула жінка. – А от це вже цікаво. Крові на рушниках не помічали?
Бйоре не відповів.
– При прибиранні номера, – уточнив поліцейський. – Га?
Бйоре зітхнув:
– Ну, небагато. Не більше, аніж…
– Звичайно? – із глузуванням запитала жінка.
– Я не думаю, що він їх там ріже, – огризнувся Бйоре Хансен, але відразу пошкодував про сказане.
– Чому не думаєте? – поліцейський запитав, наче вистрілив.
Бйоре знизав плечима:
– Тоді б вони до нього більше не приходили.
– Так. А приходять до нього тільки жінки?
Бйоре кивнув. Але поліцейський устиг помітити, як напружилися м’язи на шиї Бйоре, як затремтіло почервоніле око, що сльозилося.
– Чоловіки? – продовжував він допит.
Бйоре похитав головою.
– Хлопчики? – втрутилася жінка, яка ні в чому не поступалася колезі.
Бйоре Хансен знову похитав головою, але в позі його більше не відчувалося впевненості.
– Діти, – здогадався чоловік і нахилив голову, наче збирався підчепити рогами Бйоре. – Діти до нього ходили?
– Ні! – вигукнув Бйоре, відчувши, як піт цівками поповз по тілу. – Ніко5ли! Такого я ніко5ли не дозволю. Діти приходили, так… Усього кілька разів, але до нього вони так і не зайшли: я викинув їх на вулицю!
– Африканці? – запитав чоловік.
– Так.
– Хлопчики чи дівчата?
– І ті й ті.
– Вони приходили самі? – запитала Катрина.
– Ні, разом із жінками. Мамками, як я зрозумів. Але ж я сказав: не пустив я їх до нього в номер.
– Кажеш, він буває тут увечері двічі на тиждень. В один і той самий час?
– По вівторках та четвергах. З восьмої до одинадцятої. Ніколи не запізнюється.
– Ну що ж, – неспішно промовив поліцейський. – Дякуємо за допомогу.
Бйоре видихнув і відчув у ногах такий біль, наче він весь цей час стояв навшпиньки.
– Нема за що. – Він спробував посміхнутися, але в нього вийшла гримаса.
Поліцейські попрямували до виходу. Бйоре розумів, що язик зараз краще б притримати, але знав і те, що, не запитай він їх про найважливіше, спати спокійно вже не зможе.
– То ми домовилися? – тремтячим голосом звернувся він до їхніх спин.
Поліцейський обернувся, і його брова здивовано поповзла вгору:
– Про що?
– Ну… про цю… – ковтнув слину Бйоре, – перевірку?
Поліцейський потер підборіддя:
– А що, хіба ви щось приховуєте від органів?
Бйоре закліпав очима, почув власний голосний та нервовий сміх і забурмотів:
– Ні-ні, звісно, ні! Ха-ха! Тут усе найкращим чином.
– От і чудово. Отже, якщо перевірка й наскочить, вам нема чого боятися. А взагалі інспекція – не моя єпархія.
Вони вийшли, залишивши Бйоре з роззявленим ротом: він, напевне, хотів сказати щось на знак протесту, але так нічого й не вигадав.
Харрі ввійшов до свого кабінету під привітальний дзвінок телефону. Телефонувала Ракель: хотіла повернути йому старий диск.
– «Правила сексу»? – спантеличено повторив він назву. – Ти його дивилася?
– Ти сам казав, що він у твоєму списку найбільш недооцінених фільмів усіх часів та народів.
– Так, але тобі такі фільми ніколи не подобалися.
– Неправда.
– Ти ж ганила «Зірковий десант»!
– Бо це фільм для насмішкуватих мачо.
– Це сатира, – сказав Харрі.
– На що?
– На фашизм, що прижився в