Сніговик - Ю. Несбе

– Та досить тобі вигадувати, Харрі! Де ти розглядів сатиру? В епізоді битви з велетенською інопланетною комахою?

– Тут мається на увазі боязнь чужаків…

– І ти не правий, кажучи, наче мені не подобаються ті фільми, що подобаються тобі. Той фільм сімдесятих років, ну про спеца з прослуховуючих пристроїв…

– «Розмова». Кращий фільм Копполи.

– Точно. От щодо нього я згодна, що він недооцінений.

– Цей якраз оцінений по заслузі, – зітхнув Харрі. – Просто трохи забувся вже. А так він «Оскара» взяв як кращий фільм.

– Я сьогодні вечеряю з подружками. Дорогою назад можу заїхати до тебе та завезти фільм. Ти будеш у себе близько дванадцятої?

– Можливо. А чому ти не хочеш заїхати до ресторану?

– Не так зручно, я поспішатиму. Але у принципі, звісно, можу і так.

Ракель відповіла швидко. Але все одно не так швидко, щоб Харрі не відзначив цю заминку.

– Гм… Я останнім часом погано сплю. У мене грибок завівся на стіні, от він мене й отруює.

– Знаєш що? Я можу залишити диск у твоїй поштовій скриньці. Тоді тобі не треба буде вставати та відчиняти двері. О’кей?

– О’кей.

І вони роз’єдналися.

Харрі помітив, що рука в нього трохи тремтить. Мабуть, від браку нікотину, подумав він і посунув до ліфтів.

З дверей свого кабінету визирнула Катрина, наче пізнала звук його кроків.

– Я поговорила з Еспеном Лепсвіком. На сьогоднішній вечір він позичить тобі одного зі своїх людей.

– Клас!

– Що, гарні новини?

– Звідки ти взяла?

– Ти так посміхаєшся…

– Я? Ось радію.

– Чому?

– Та сигареті, – сказав він, хлопаючи себе по кишені.

Елі Квале сиділа за чашкою чаю за кухонним столом та дивилася у вікно, прислухаючись до заспокійливого гурчання посудомийної машини. На диванчику поруч з нею стояв чорний телефон, слухавку вона так сильно стискала в руці, що та нагрілася. Але виявилося, телефонували помилково. Трюгве подобалася рибна запіканка, він сам казав, що це його улюблена страва. Але він про багато речей так каже. Хороший хлопець. За вікном темніла бура трава, а від снігу, що випав цієї ночі, не залишилося й сліду. Хто знає, може, він їй просто наснився?

Елі машинально гортала журнал. На перші дні приїзду Трюгве вона взяла відпустку, щоб у них було більше часу побути одне з одним, потеревенити вдосталь. А в результаті Трюгве сидить у вітальні з Андреасом, вони жваво розмовляють, тобто займаються тим, заради чого вона брала відпустку. Ну й добре: у них завжди було більше спільних тем для розмов. Вони так схожі один на одного. І окрім цього… Елі подобалася ця думка – «потеревенити вдосталь», але варто було почати втілювати її в життя, як бесіда неминуче натикалася на непереборну стіну.

Вона, звісно, погодилася назвати хлопчика на честь батька Андреаса. Незважаючи ні на що, дати йому ім’я тієї сім’ї. Вона навіть – перед самими пологами – майже зовсім вирішила розповісти, що сталося: про пусту парковку, темряву, чорні сліди на снігу. Про лезо ножа біля горла та безлике дихання, що торкалося її щоки. Про те, як вона бігла додому, відчуваючи, як трусики намокли від сперми, а сама просила Бога, щоб сперма ця витекла з неї до останнього. Але молитви її почуті не були.

Потім вона часто думала: а як би усе вийшло, не будь Андреас священиком, який безкомпромісно заперечує навіть думку про аборт? Або якби вона сама не була такою боягузкою? Тоді Трюгве б не народився, і… Але на той час все уже сталося, і стіну було зведено. Непорушна стіна мовчання.

А те, що Трюгве з Андреасом виявилися такими схожими, стало для неї єдиним благословенням. У ній навіть засвітився слабкий вогник надії, вона пішла до клініки, де її ніхто не знав, і віднесла туди по кілька волосин, вийнятих з гребінця. Елі хотіла, щоб там зробили аналіз ДНК, вона читала – це щось на кшталт генетичних відбитків пальців. З клініки волосся відіслали далі – до Інституту судової медицини при Королівській лікарні, де цей новий метод частково використовувався у справах із встановлення батьківства. А за два місяці повідомили результати. На жаль, парковка, чорні сліди, переривчасте дихання, біль – усе це було не просто страшним сном.

Елі знову поглянула на телефон. Ну звісно, помилилися номером. А дихала у слухавку – вона одразу зрозуміла – людина, яка, зачувши чужий голос, ніяк не могла вирішити, що їй робити: покласти слухавку чи щось сказати. Таке буває.

Харрі вийшов до передпокою і зняв слухавку домофону.

– Алло! – перекричав він «Франца Фердинанда», що гримів з динаміків у вітальні.

Ніхто не відповів. Він почув тільки сигнали машин з Софієсгате.

– Алло?

– Привіт! Це Ракель. Ти вже ліг?

З її голосу він миттю здогадався, що вона випила. Небагато, але достатньо для того, щоб голос став на півтону вищий, а крізь слова проривався цей її чудовий глибокий сміх.

– Ні, – відповів він. – Вечір був вдалим?

– Майже. Зараз тільки одинадцята. Дівчата рано розійшлися додому. Завтра на роботу і все таке.

– А-а.

Харрі побачив її перед собою: дражливий погляд, хмільний блиск в очах.

– Я принесла диск, – сказала вона. – Відімкни, я покладу його до поштової скриньки.

– Авжеж.

Харрі підняв руку, щоб натиснути на кнопку домофону. Трохи зачекав. Це були дві секунди до атаки. Дві секунди до відступу. Він чудово розумів, що не захоче її відпускати, бо проходити через усе це ще раз буде надто боляче. Ось чому в грудях гриміло так, наче в нього було два серця, ось чому він ніяк не натискав на кнопку, яка мала впустити Ракель до його будинку та до його думок.

Час, подумав він і доторкнувся до твердого пластика кнопки.

– А може, мені піднятися?

Харрі заговорив, намагаючись, щоб голос звучав не надто дивно:

– Не треба. На поштовій скриньці є моє ім’я. На добраніч. – І він натиснув кнопку.

Повернувся до вітальні, зробив музику голосніше й спробував видихнути геть усі думки, перемогти непотрібне, ідіотське збудження і потонути у звуці гітар, а ті стогнали та ревіли. Злі, гострі та абияк зіграні. «Франц Фердинанд», шотландці. Але до тремтливого акорду примішався ще якийсь звук.

Харрі приглушив музику. Дідько! Йому треба було ще додати гучності, щойно він почув цей сторонній звук. Як наждаком по дереву. Або черевиком по підлозі. Він вийшов до передпокою і побачив, що за матовим склом дверей хтось стоїть.

Він відчинив двері.

– А я дзвонила, – сказала Ракель, з