Підкорена босом - Аманда Рід

Раптом моє життя перетворюється із сірого на барвисте. Головним винуватцем цих змін, звичайно ж, є моя незграбність і Андрій Ігорович, який з якихось незрозумілих, незбагненних причин не звільнив мене після того, як я розбила його нестерпно дорогий телефон. Більше того я, здається, потрапила в рабство до нього і тепер повинна виконувати всі забаганки боса.

Ну, поки що вони невинні. Масаж, відсутність окулярів та розпущене волосся – це цілком нормально. А якщо завтра він змусить мене працювати у спідній білизні?

Боже! Який сором!

Опинившись у своїй комірчині й щільно зачинивши двері, я лізу в ноутбук, щоб на власні очі побачити що мені не сплатити вартість його телефону.

У мене є заощадження... Можна на місяць відкласти платіж по оренді, або попросити Ліду... Ми з сестрою ділимо платню оренди навпіл. Хоча у Ліди зараз купа своїх проблем.

— Так, айфон… — перегортаю каталог. — Швидше за все, у боса остання модель. Скільки? — моя щелепа стрімко падає на стіл. — Ого, як дорого нині сучасним бути. Щоб розплатитися за цей айфон, мені треба нирку продати!

— З ким ти розмовляєш? — мою увагу привертає Ганна.

— Та так, — швидко опускаю кришку ноутбука та дивлюся на співробітницю. — Від нудьги сама розмовляю з собою.

— Від нудьги? — без дозволу займає стілець навпроти й закидає ногу на ногу. Починає гидко гучно пити каву, яку із собою прихопила. — А я думала ти завжди роботою зайнята.

Не здивуюся якщо в цій каві виявиться трохи коньяку.

— Так, тільки но бос схвалив звіт. У тебе щось термінове?

— Принесла тобі свіжі плітки, точніше, не плітки. Щойно в коридорі зіткнулася з Робертом. І знаєш, що він мені запропонував?

Трахнутися «по-швидкому» в туалеті, — мої думки випереджають слова Ані.

— По швидкому трахнути в туалеті! Уявляєш? Здається, він на мене хоче! — задоволено усміхається.

Звичайно! Хоче! Роберт пропонує трахатись всьому що ворушиться. З глузду з'їхати. Ганна наче красива дівчина. Видна, ефектне… лінива трохи, але це справа смаку.

Невже вона може кинути око на такого, як Роберт? Від нього ж за кілометр тхне дешевими понтами. Але, хто я така, щоб вказувати як кому жити?

— Так, Ганно, — зітхаю і відкриваю ноутбук, щоб закрити каталог та відкрити документи. — Найімовірніше, ти йому подобаєшся.

— Точно подобаюся! А ти чого так довго боса була? Наїжджав, мізки трахав? Як зазвичай?

Мої щоки спалахують вогнем, а перед очима на секунду з'являється не дозволений кадр, де я стою спиною до Андрія Ігоровича, а він повільно задирає мою вузьку спідницю…

Махаю головою, щоб позбутися він неправдоподібної фантазії та втискаю голову в плечі, щоб Ганна не побачила моїх ганебно-червоних щік.

— Містер Роберт заглянув до Андрія Ігоровича, тому бос довго не підписував звіт.

— Ясно. Нічого цікавого. У твоєму житті буває хоч щось, крім відповідей та роботи? До речі, — окидає поглядом моє розпущене волосся. — Тобі добре з такою зачіскою. Хоч на міль не схожа.

— Дякую за пораду чи зауваження, вже не знаю, як це розцінювати, але мені треба продовжувати роботу. Кінець місяця, як завжди купа косяків.

— А давай на вихідні до клубу махнемо? Мені здається тобі фарб у житті не вистачає? Секс без зобов'язань пробувала? Знаєш, як самооцінку підіймає?

От пристала, розпусниця. Навіщо мені потрібен секс без зобов'язань, коли мені щодня трахають мозок? Але, мабуть, мені краще прийняти пропозицію, адже вона не відстане від мене. А потім скажу, що захворіла чи критичні дні почалися…

— Давай ми наприкінці тижня вернемося до цього питання. Нині не можу нічого планувати.

Ганна задоволена таким результатом залишає мою комірчину, а я беруся до роботи, яка відволікає від усіх подій. Прям справжня короткочасна доза амнезії.

І коли двері в черговий раз відчиняються, а на годиннику кінець робочого дня, я в принципі не засмучуюся. Щоправда, я ще не в курсі хто до мене заглянув.

— Лізок! — звучить грубий голос Андрія Ігоровича, і я як ужалена підлітаю з місця.

Бос на секунду втрачає до мене інтерес і насупивши брови розглядає мою комірчину.

— Невже в мене в офісі є такі малесенькі коробки? Коробок сірників і то ширше буде.

— У мене чудовий кабінет, Андрію Ігоровичу. Я ні на що не скаржусь.

— Лізок, це архів чи підсобка. Завтра знайдемо тобі новий кабінет. А поки шукають, попрацюєш у моєму кабінеті, — підморгує.

Злегка божевільним поглядом дивлюся на боса і не розумію жартує він зараз чи ні? За рік праці не помітила, що в Андрія Ігоровича є почуття гумору, але в цій ситуації мені здається воно різко спливло на поверхню. Або він просто знущається?

— Мені здається, це не зовсім зручно. Ви наш бос і це не правильно що я постійно стирчатиму у вашому кабінеті… тобто перебуватиму.

— Лізок! Я не маю секретів від співробітників. А тепер підіймайся!

— Навіщо? — одразу виконую наказ, підриваюся з місця.

От дурна...

— Абсолютне підкорення, не забула? Бо мій розбитий телефон...

— Все, не продовжуйте… — обходжу стіл. — Що мені робити? Таксі вам викликати?

Бос робить крок і опиняється навпроти мене. Він підхоплює моє біле пасмо волосся і починає накручувати на палець, а я забуваю як дихати.

Раптом у комірчину хтось зайде, а тут бос у міліметрах він мене. Його дорогий парфум збуджує рецептори і я роблю судомний вдих, схожий на стогін.

Ой-йой! Що ж про мене подумає бос? Але боса здається все влаштовує, якщо судити по його задоволеній усмішці.

— Я на машині, Лізок! Поїхали, поганяємо з вітерцем!

Дивиться в мої очі і я бачу, як його значки розширюються. Зараз дуже доречно задуматися про підтекст його фрази. Але чомусь зараз, мій розумний мозок відмовляється думати і я покірно киваю на його пропозицію. А чи була це пропозиція? В інтонації відчувається відвертий наказ.