Три шляхи до одного серця - Катря Вивір
Тіна знову йшла знайомим шляхом на роботу. Її переповнювала радість: «Це все не навсправжки, вони пожартували, я повернулась». У торговельному центрі було тьмяно і якось туманно: «Невже зламалась клімат-система. Чи хтось про це знає?». Людей навкруги зовсім не було, грала лише знайома лаунж-музика, яку Тіна вже навчилась не помічати. Вона наближалась до бутика «Родж», вітрина якого випромінювала надмірно яскраве штучне світло. Дівчина сповільнила ходу і насторожилась. Одяг з манекенів кудись зник, на них були вдягнуті лише білі футболки, навіть без низу. Безликі та одноманітні, найпростішого фасону, без розмірів. «Що за маячня?». Тіна підбігла до каси, за якою стояв малознайомий їй хлопець-стажер.
— Що тут відбувається? Де всі речі? Я тільки вчора робила переоблік. Це що розіграш?
— Тіно Петрівно, Ви ж самі цього вимагали. Тепер бутик «Родж» продає тільки білі бавовняні футболки розмиру М і більше нічого. І так буде завжди! Зі дня у день, без змін. Хіба не чудово? Все стане настільки простіше і легше — десь віддалено почав лунати сигнал заднього ходу та шипіння коліс масивної вантажівки. — О, напевно товар привезли, піду відкрию технічний вихід — і хлопець рушив з місця, зберігаючи на обличчі якийсь неприродно задоволений вираз.
Тіна роззирнулась. Їй здалось, що вона потрапила у божевільню: стіни бутика і так були світлі, а тепер ще й ці білі футболки повсюди. Яскраві лампи примушували мружити очі. Дівчина зробила кілька глибоких вдихів та видихів, поглянула на годинник. «Ще чотири хвилини до відкриття, є час хоч щось з’ясувати». Тіна побігла в адміністраторську кімнатку і зачинила за собою двері. На столі самотньо лежав високий стос акуратно складених паперів. Тіна взяла верхній листок і прочитала заголовок «Акт закупок», нижче, як і має бути за стандартом, була наведена таблиця з переліком товарних одиниць. Тіна уважно її переглянула: графа перша – футболки білі 100 шт., графа друга – футболки білі 100 шт., графа третя – футболки білі 100 шт., і так до кінця сторінки. Тіна взяла наступний листок, потім ще один: вони всі були однаковісінькі. «Скільки ж ми замовили тих клятих футболок?»
Дівчина спробувала відкрити двері у торговельну залу, але вони не піддались звичайному натиску. Тіні довелося налягти на них всім тілом, щоб з’явилася щілина, у яку можливо пролізти. Щойно Тіна вибралася назовні, дорогу їй перегородила величезна гора коробок. Їх ставало все більше і більше. Дівчина вже не думала про роботу, бажання було одне: якомога швидше вибратись з цього божевілля. Тіна почала з несамовитою люттю розштовхувати коробки перед собою та пробиратися до виходу, однак вони ставали все більшими і важчими, а їх кількість множилась із неприродною швидкістю. Тіна зрозуміла, що за кілька секунд коробки завалять її на смерть, тому хутко стрибнула назад у адміністраторську. Дівчина схопила кілька актів закупок, швидко знайшла у сумці запальничку, підпалила папери і кинула у торговельну залу. Вона робила так знову і знову, аж поки на столі не лишилось листків, а від дверей не почав йти жар пожежі. Тіна зачинилась в адміністраторській, залізла на стіл і уткнулась носом у вентиляційний отвір. Стало дуже спекотно, за дверима запищала протипожежна сигналізація. Однак тієї води, що розпорошувалась зі стелі було не достатньо, щоб затушити таку сильну і раптову пожежу. Вона вщухала поволі, перетворюючи в попіл тонни білосніжної бавовни та пакувального паперу. Згодом Тіна таки наважилась вийти зі своєї засідки. Шлях до виходу був вільним, хоча подекуди ще догоряли самотні язики полум’я, а зі стелі розпорошувались теплі важкі краплі води. Тіна з насолодою вдихнула запах згарища, однак відчула не гіркоту і першіння у горлі, а дещо зовсім інше, не знайоме їй донині: запах свободи? Кілька важких крапель впали їй на обличчя…
Бонбон без складнощів видерся на ліжко і проспав із Тіною під однією ковдрою всю ніч. Вона була така втомлена після роботи і гучного корпоративу, що навіть не помітила цього. Зазвичай Тіна суворо забороняла малому будь-які зазіхання на її територію. Та тепер він стояв прямісінько над нею, голодний і готовій до ранкової прогулянки. Бонбон дихав на свою няньку теплим собачим душком, а з його щелепи прямісінько на обличчя Тіни накрапала в’язка слина. «Ні, я не причетна до цієї пожежі. Воно саме зайнялось!» промимрила Тіна. Потім дівчина неохоче закрутилась і, повільно розплющуючи очі, прийшла до тями. «Ну і сон мені наснився, занадто реалістичний» — подумала Тіна з полегшенням.
— Бонбон, фу! Злізь! Що ти робиш! Яка гидота… — застогнала Тіна, обтираючи з обличчя слину. Вона обережно скинула пса на підлогу і побігла вмиватися. Обтираючись рушником, Тіна на ходу вступила в теплі уггі. — Так, Бонбон! Не з місця! Дай мені секунду, — Тіна натягнула на піжаму пуховик, накинула капюшон, взяла повідець і рулон пакетиків для собачих справ. — Ми майже на вулиці! Потерпи!
Дівчина взяла Бонбона на руки. Тактильно він був більше схожий на вгодоване порося, ніж на собаку, та хоч як важко було втримати пса, Тіна не хотіла ризикувати і ставити його в ліфті на підлогу. Бонбон міг з легкістю уподобати будь-яку стінку, а миття під’їзду не входило у ранкові плани дівчини.
— Фух, встигли! — полегшено зітхнула Тіна, коли випустила собаку з рук прямісінько на затрушений снігом газон. На щастя, Бонбон був не дуже активним і майже не тягнув повідець, тож Тіна мала можливість взяти собі в кав’ярні біля дому запашне капучино та обдумати за ранковою прогулянкою на свіжому повітрі свій подальший план дій. На годиннику була сьома ранку, дівчина ще мала вдосталь часу до одинадцятої, однак хотіла написати шефу якомога раніше.
Тиждень тому їй на очі трапилась реклама про набір персоналу у новий магазин взуття у цьому ж торговельному центрі. Ймовірно, що, крім продавців-консультантів, їм знадобиться й досвідчений адміністратор. «Було б непогано надіслати туди резюме» — подумала дівчина. Однак раптом у її голові промайнули образи з нічного кошмару. «Знову одне й те саме, на тому ж місці… Я просто живцем поховаю себе на такій роботі». Тіна ще запропонувала собі кілька аргументів на користь стабільності і передбачуваності, але всі вони були такими слабкими проти глибинного страху змарнувати життя у нескінченному перекладанні коробок з «білими футболками» чи взуттям (немає різниці). «Мені вже тридцять два роки, і щонайменше десть з них я мріяла про власний магазин. Робота над відкриттям мережі бутиків для шефа стане чудовою генеральною репетицією перед моїм власним стартом, а підвищена зарплатня дозволить заощадити кругленьку суму. Тіна відчувала: ось воно, рішення вже майже прийняте. «А що, як не вийде? Можливо, я не впораюсь чи просто бізнес не піде. Що тоді? Безробіття і розбита самооцінка». Тіна глибоко вдихнула і видихнула, взяла в руки телефон, поспіхом знайшла робочий чат з Леонідом Сильвестровичем і тремтячими пальцями надрукувала і швидко відправила наступний текст: «Добрий ранок, я згодна, чекаю подальших вказівок!»
