Три шляхи до одного серця - Катря Вивір

— Привіт, Тіно Петрівно! Як Ваші справи? — у кімнатку зазирнула касирка Аня, яка сьогодні була не на зміні, однак прийшла на святкування дванадцятиріччя магазину, ну і звичайно ж, щоб отримати щорічну премію з цієї нагоди.

— Дідько! Ви мене налякали. — Тіна приязно всміхнулась і закинула зошит туди, де йому і місце – у найдальший куток. — Привіт, Аню! Все дуже-дуже добре. А Ви як? Сідайте, шеф приїде ближче до закриття, ще точно годину чекати.

— Та вже ж приїхав. — Аня всілася у крісло для відвідувачів.

— Як? Вже? — Тіна моментально підскочила і зробила рішучий крок до дверей, де мало ніс у ніс не зіткнулась з молодим, високим і атлетичним чоловіком у розстібнутому пальті верблюжого кольору.

— Доброго дня, Тіно Петрівно! — привітався чоловік. Він був досить серйозним, однак кінчики вуст усміхались і натякали на хороший настрій та передчуття чогось приємного. Його світло-сірі очі та біляве вигоріле на сонці волосся у поєднанні з літньою засмагою справляли дуже дивне враження. Здавалося, що перед тобою стоїть іноземець, який от-от заговорить українською із жахливим акцентом. — Батько буде пізніше, можете його не вишукувати.

— Вітаю, Ігорю! — нарешті привіталась Тіна, яка перед визирала через плече гостя у зал. Ігор подумав, що дівчина виглядає його батька, власника цього магазину і, за сумісництвом, цілої торговельної імперії у сфері легкої промисловості, однак чоловік помилявся. Тіна не звикла бачити Ігоря у бутику. Батьків «золотий синок» не дуже то й цікавився родинним бізнесом. Він заходив сюди лише кілька разів на рік, щоб пристойно одягнути свою чергову пасію. Саме тому Тіна і оглянула зал у пошуках високої пишногрудої відвідувачки модельної зовнішності. Їй як адміністратору було важливо, аби до панянки одразу підійшов консультант, щоб Ігорь не мав жодного шансу поскаржитись батьку на поганий сервіс. Однак нікого підхожого на роль супутниці Ігоря в бутику видно не було. — Ви до мене?

— Так, до Вас! — Ігор промовив це так, ніби все очевидно. — Хочу Вам представити нову адміністраторку магазину – Анну Львівну Полежак. Можете привітати колегу. — Запала мертва тиша, Анна почервоніла і втупилась поглядом у свої черевики. Тіна розгублено поглянула на дівчину, а потім на Ігоря і не могла зрозуміти, як їй взагалі реагувати на такі новини. Тільки чоловік світився від щастя, як нова копійка.
— Мене що звільнено? — голос Тіни став суворим, вона вже зібралась з думками і була готова відстоювати свої права.

— Анно вийдить, будь ласка, в залу на хвилин п'ятнадцять, нам з Тіною Петрівною треба дещо обговорити. 

 Новоспечену адміністраторку довго просити не довелося, вона миттю чкурнула в зал, не чекаючи початку бурі.

— Чи Леонід Сильвестрович знає про це?

— Знає і повністю підтримує мою ідею. Батько дуже задоволений, що я нарешті покинув великий теніс і зайнявся сімейною справою. Проявив зацікавленість, так би мовити.

— Чи може краще сказати: покинули моделей і зайнялись молоденькими касирками. Проявили інтерес, так би мовити.

— Це було дуже грубо — відповів Ігор, однак його обличчя розплилось у задоволеній посмішці.

— Вам це видається смішним? — миттєво відреагувала Тіна — безпідставно звільняти людину? Без пояснень і попереджень? Це незаконно і аморально.

— Ви вважаєте мене аморальним? — на мить Тіні здалося, що в цієї фрази якийсь інший відтінок, не зовсім слушний для з’ясування робочих конфліктів. Однак дівчина, у пориві праведного гніву, вже не могла спинитись.

— Так, вважаю аморальним і безвідповідальним хлопчиськом, який народився зі срібною ложкою в роті. Ви не знаєте як воно: багато років працювати, віддавати всю себе, а потім почути, що тебе звільняють просто так. Бо синочку власника захотілось! Та нехай тут все погорить, з мене досить…

— Стривайте — Ігор спокійно перервав розпашілу Тіну, яка вже почала судомно закидувати свої речі зі столу у сумку. — Хіба я казав, що Вас звільнено? — Тіна застигла, як вкопана, прокручуючи в голові весь їх діалог.

 «І правда, не казав. Однак, що це тепер міняє, після такого приниження!» — подумала дівчина і продовжила мовчки збирати речі.

— А що, як я скажу, що Ваша зарплата стане вищою приблизно втричі, і Ви вирушите зі мною в одне дуже особливе місце, займатись однією вельми цікавою справою. — Тіні здалося, що Ігор навмисне так протяжно вимовляє слова і говорить якимись загадками, щоб викликати в неї ще більше роздратування. Вона мовчала, твердо вирішивши не дати цьому самовдоволеному дурнику спровокувати себе ще раз. — Я так розумію, мовчання – це знак згоди, от і добре.

 Щойно Тіна набрала повні легені повітря, щоб нарешті зупинити ці знущання, як вхідні двері рвучко відчинились і пхнули Ігоря у спину. Чоловік, більше від несподіванки, ніж від сили удару, налетів на Тіну, схопивши її за стан, щоб не впасти. Дівчину огорнула хвиля важкого аромату з ноткою бензину і свіжовимитого тіла. Їй здалося, що Ігор тримається за неї на секунду довше, ніж того вимагала ситуація. А його легені високо здіймались, так, ніби чоловік жадібно вдихав запах її волосся.

— Ну скільки тебе прошу, стукай, Дмитре! Тук-тук! Ось так! Стукай, коли ми кудись йдемо. — На порозі з’явився Леонід Сильвестрович зі своїм помічником. Шеф був таким само худорлявим, як і його син, однак на голову нижчого зросту і всім тілом спирався на ціпок у правій руці. Він так захопився вихованням свого кремезного помічника, що не помітив неоднозначну сцену всередині адміністраторської кімнати. — О ще й ти сюди не влізеш, Дмитре, почекай за дверима кілька хвилин, будь ласка. Вітаю, Тіно! Я бачу, ви вже все обговорили? — Леонід Сильвестрович поплескав сина по плечу. — Тіно вітаю Вас із підвищенням! Це безумовно серйозний виклик, однак я впевнений, Ви впораєтесь. Що з Вашим настроєм? Ігорю ти все їй пояснив? — побачивши розгублений вираз обличчя Тіни, Леонід Сильвестрович докірливо глянув на сина. — Такс, зрозуміло, дипломатія не твій коник. Треба вміти домовлятись з людьми, Ігорю, бо люди – це наш головний капітал. Тіночко, люба, присядьте, будь ласка.