Ведьмина НІч - Arachne

Морісса спустилася з піднесення і подивилася на гостей. Вони були розгублені, але все ще зберігали видимість веселощів. Проте їхні особи висловлювали невпевненість, що відбувається? Чому відьма так раптово втратила контроль над ситуацією?

Вона ляснула в долоні, привертаючи увагу всіх довкола. Величезне вогнище, що знаходиться в центрі цвинтаря, піднялося яскравими язиками полум'я, осяючи галявину червонуватим світлом. Музика, якої раніше не було чути, раптом заграла знову, але з новим, химерним ритмом — похмурим, але веселим, ніби музика теж стала частиною цієї містичної гри.

— Пані та панове, монстри та привиди! - голосно оголосила Морісса. — Цей Хелловін буде незабутнім! Я обіцяю вам нічний карнавал, де страх і веселощі зіллються воєдино. Але, щоб це сталося, вам потрібно... танцювати!

Музика посилилася, а гості, які ще не розуміють, що відбувається, почали неохоче рухатися в такт мелодії. Морісса змахнула руками, створюючи навколо них вихори магії. Вампіри, перевертні та інші істоти почали сміятися, які рухи ставали все більш химерними і енергійними. Примари, які зазвичай плавно ковзали в повітрі, раптом закружляли вихорами навколо багаття, ніби забувши про свою безформність.

— Це лише початок! — гукнула Морісса, її голос лунав луною. - Показати всім, на що ви здатні!

Гості, наче під гіпнозом, почали втілювати свої найсміливіші образи. Один із лякал перетворився на гігантського танцюючого клоуна, його рухи були одночасно лякаючими та смішними. Оборотні, зазвичай люті, почали поводитися як милі цуценята, викльонюючи у гостей ласощі, поки ті хихикали і годували їх цукерками.

Морісса сміялася, спостерігаючи за цим хаосом. Її магія починала брати гору. Вона відчувала, як артефакт у її руках, замість придушувати її сили, почав віддавати їй контроль. "Майже опівночі..." - подумала вона. Все йшло за планом, але в повітрі все ще була загроза.

Саме тоді тіні повернулися, приховані в серпанку від багаття. Один з них, той самий, що запропонував їй гру, знову наблизився до Морісси, але тепер він був незадоволений.

— Ти добре граєш, відьма, — прошепотів він, — але це ще не кінець. Адже ти знаєш, що твоє свято не триватиме вічно...

Морісса, не відволікаючись від того, що відбувається навколо, лише посміхнулася:

— Заспокойся, це лише розминка. Лоскучу нерви і смішу серця. Але ще не показала фінал.

Тінь насупилась, якщо тільки істоти без обличчя здатні на такі емоції, і шепнула:

— Опівночі ти зіткнешся з тим, що заховано в глибині твоїх страхів. Ти готова до цього?

— Чи я готова? — Морісса підвела голову, і її очі блиснули лукавим світлом. — Та це я створила цієї ночі, це свято! І в моєму світі немає місця страху, тільки веселощі та магія.

Морісса відчула, як щось змінилося у повітрі. Шепіт тіней розчинився в холодному пориві вітру, що пробіг її спиною. Раптом стало тихо, надто тихо, ніби весь шум і веселощі вечірки зникли в одну мить. Вона озирнулася довкола — гості продовжували танцювати і сміятися, але звуків не було чути, наче хтось зачинив її у скляній коробці.

Тіні, які раніше були лише швидкоплинним тлом у цій грі, почали згущуватися. Вони стали чіткішими, щільнішими, і тепер їх було надто багато. Морісса відчула, як її серце почало битися швидше. Вона ніколи не показувала своїх страхів, навіть собі, але ця ніч була іншою.

Раптом одна з істот, одягнена в густу темряву, виринула перед нею. Воно було вище за інших, з довгими кістлявими руками, які тяглися до її обличчя. Його голос був глибоким, наче лунав із надр землі:

- Ти готова побачити своє справжнє обличчя, відьма?

Морісса зробила крок назад, стиснувши кулаки. Вона була сильною, вона завжди була сильною. Але щось у цьому питанні було дуже знайоме, і відьма відчула, як усередині неї прокидається забутий, давній біль. Те, що вона завжди ховала навіть від самої себе.

— Досить, — прошипіла вона, намагаючись повернути контроль над ситуацією. Але тіні її не слухали. Вони стали оточувати її все щільніше, які голоси наростали, перетворюючись на какофонію похмурого шепоту.

— Ти боїшся не нас... — прошепотів один голос.

— Ти боїшся себе, — додав інший.

Морісса спробувала утримати свої думки в порядку, але її розум почав заповнюватись образами з минулого. У її свідомості з'явилися спогади, які вона намагалася закопати глибоко в тіні своєї душі. Вона знову побачила маленьку дівчинку, самотню і злякану, яка росте в лісах, оточена страхом і недовірою з боку людей. Відьмою її прозвали не просто так. Вона не завжди була могутньою та впевненою в собі. Була та Морісса, що ховалася під маскою, що постійно намагалася довести собі та іншим, що вона сильна, що вона вища за свої слабкості.

— Ти думала, що магія захистить тебе, але насправді ти використала її, щоб сховатися... — промовив Тінь. - Ти ховала свої слабкості, але не перемогла їх.

Морісса застигла. Голоси, спогади, її страхи - все це закружляло навколо неї у вихорі. Вона відчувала себе маленькою дівчинкою, знову залишеною всіма, хто був їй дорогий. Ніхто не повірив у неї тоді, ніхто не зрозумів її сили.

- Але тепер я не та, ким була раніше, - прошепотіла вона, намагаючись переконати себе.

Тінь посміхнулася, її безлике обличчя нахилилося ближче до Морісси.

— А ти певна?

І відразу її навколишній світ почав розпадатися. Свято зникло, гості розчинилися в повітрі, залишилися лише сірі тіні та холодна земля. Морісса опинилася в безмежній темній порожнечі, де єдиним джерелом світла була вона сама — її тремтяча, невпевнена магія. Тіні сміялися, кружляли навколо неї, доки перед нею не з'явилася постать, яку вона давно поховала у своїх думках.

Це була вона сама — юна, злякана Морісса, що стояла в рваній сукні, з розпатланим волоссям і беззахисними очима. В руках у неї не було чарівного палиці, а на шиї не висіла могутня гарбузова брошка. Це була та дівчинка, якої всі боялися, але якій ніхто не простяг руку допомоги.

— Подивися на себе, — прошепотіла юна Морісса, її голос тремтів від страху та розпачу. - Ти ніколи не станеш сильною. Ти завжди боятимешся. Магія - це лише маска, за якою ти ховаєшся.