Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Провулок вивів до загородженого саду. Кілька тендітних, майже безлистих дерев визирало з-за кам’яної стіни, здавалося, самі дивувалися, як могли опинитися тут, серед міських будівель на цьому острові. Йти уздовж загорожі довелося довго. Піллер навіть з тривогою почав поглядати на годинник, всерйоз побоюючись запізнитись на таку важливу для нього зустріч. Найстрашнішим було те, що він гадки не мав, де перебуває і в який бік від домовленого місця прямує.
Врешті, коли вже, мабуть, вдесяте прокляв себе за цю ідіотичну ідею прогулятися містом, стіна закінчилася. Перед Піллером знову був канал і місток, до дрібних деталей схожий на попередній, біля якого він слухав пісню гондольєра. Швейцарець встиг подумати, що й справді якимось дивом опинився на попередньому місці, проте зауважив, що тут було значно людніше. Все через плавучий ринок, точніше велетенський човен, навантажений зерном, борошном, свіжою зеленню, сушеною рибою та спеціями у дерев’яних пуделках. Двоє жвавих торговців у засмальцьованих жакетах вправно передавали товар на берег, у той самий час швидко перераховуючи гроші і — що найдивніше — не перестаючи при цьому торгуватись зі своїми покупцями. Складалося враження, що в човні працювало не дві пари рук, а значно більше. Так само на березі, де зібралося заледве півтора десятка містян з порожніми кошиками в руках, панував такий галас, наче насправді сюди збіглося пів Венеції. Стоячи в безладній черзі, люди користалися з нагоди привітатися, похвалитися, поскаржитись і навіть посваритись. Очевидно, в тутешньому кварталі це був усталений і довгожданий час. Час на закупи, хоча ті — як було видно — відігравали далеко не головну роль у цій сповненій життя, емоцій та жестів виставі.
Піллер подумав, що добре було б запитати в цих людей, де знаходиться ресторація «Марко Поло». Бо саме там він має бути вже за сорок хвилин. Чоловік сягнув рукою до нагрудної кишені, звідки дістав блокнот, куди ще в Швейцарії занотував цю назву. Щоб зробити це, йому довелося дужче затиснути під пахвою рукопис. Це виявилося некомфортно й трохи лячно. Піллер боявся, що може впустити його на землю. Так ніби той був із кришталю або фарфору й міг розбитися на друзки. Розгорнувши блокнот, він побачив їхню з сином і дружиною сімейну світлину (насправді єдину, як він за мить згадав). Молода пара, всього рік після одруження. Синові два чи три місяці. Дитина, дбайливо загорнута в пелюшки, на руках у матері. Антон поруч, ніжно тримає її за лікоть. Фотограф тоді мордував їх майже сорок хвилин. Малий час від часу прокидався і плакав… Знимка коштувала два франки.
Рукопис таки вислизнув з-під пахви й упав прямісінько у витоптане болото.
— Трясця! — розпачливо вилаявся Піллер і швидко заховав блокнот назад до кишені.
Сталося найгірше, мабуть, що могло статися в цій ситуації: пакунок розгорнувся й сторінки рукопису розсипалися на долівці. Швейцарець заходився збирати їх, проте з жахом помітив, що мокрий бруд встиг безжалісно вчепитися до країв паперу, а часом і відбитися гидкими плямами посередині тексту. За лічені хвилини цей рукопис увібрав у себе все, чим дихало ближнє торговисько: грязюку, гнилизну, риб’ячі рештки й цигарковий попіл.
— Ох, ви бідолаха, сеньйоре! — поспівчувала Піллеру якась жінка. Вона стояла за кілька кроків від нього й скрушно хитала головою.
— Шановна пані… — звернувся до неї швейцарець. Він стояв, притиснувши підібрані сторінки до грудей, і відчував, що готовий заплакати, як скривджений хлопчак. — Скажіть, заради Бога, де знаходиться «Марко Поло»?..
— Даруйте, сеньйоре, я не знаю, де таке продають, — відповіла жінка.
— Це не товар, — пояснив Піллер, — це ресторація.
Венеційка раптом спохмурніла й окинула його зневажливим поглядом.
— Звідки мені знати? — буркнула вона. — Я не вештаюся по рестораціях.
І, відвернувшись від нього, рушила у бік ринку.
— Йдіть далі цією вуличкою, сеньйоре, — порадив юнацький голос позаду Піллера.
Швейцарець озирнувся. Перед ним стояв молодий чоловік у затертому одязі й дивився на Піллера крізь дим від своєї цигарки. Погляд мав примружений, як у карткового шулера за гральним столом.
— І як довго йти? — перепитав Антон.
— Зо чверть години. Минете три провулки праворуч від себе, перейдете схожий на цей місток і побачите яскраву вивіску з написом «Ресторан «Марко Поло»», — пояснив юнак. — Головне — йдіть увесь час прямо.
— Щиро дякую, — кивнув йому Піллер, все намагаючись подолати внутрішній розпач.
Як, у біса, тепер віддати тому Салтіні рукопис? Що він подумає? Що Піллер діставався до Венеції в баржі зі свиньми? Чи у вагоні з нечистотами? І це ж треба стільки часу його леліяти, щоб отак безглуздо й випадково загидити!
— Пасувало б узяти з вас копійчину, — продовжив молодик, — бо ж я таки допоміг, але…
Юнак махнув рукою й подався кудись геть. Вочевидь, Піллер мав настільки жалюгідний вигляд, що молодий пройдисвіт утратив будь-який азарт.
Зрештою, Антон вирішив себе опанувати й не гаяти більше часу. Почувався він кепсько, але й добре розумів, що спізнення на таку важливу зустріч не покращить його становища. Мов у тумані, подався за вказаним напрямком, дивлячись перед собою невидючими очима. Зупинився тільки тоді, коли просто перед носом виник напис «Готель та ресторація ««Марко Поло»».
Заклад був типовим для Венеції: низькі продовгуваті вікна, стіни, прикрашені копіями Тінторетто[7] й вицвілими карнавальними масками, та невеликі акуратні столики під білими скатертинами. З вулиці виднілася дерев’яна тераса, де на парапетах тіснилися горщики з квітами.
Запах яєчні з тунцем вітав перших гостей, мов невидимий метрдотель на вході, і швейцарець вкотре з ненавистю згадав свій жебрацький сніданок, від якого відчував тепер неприємні спазми в шлунку. Хоч, може, були вони в нього радше від хвилювання.
З відвідувачів усередині сиділа тільки пара літніх американців чи англійців. Крім яєчні, ці двоє мали перед собою велику тарілку підсмажених бобів і корзинку зі свіжим хлібом. Усе це вони запивали чаєм з великих керамічних горнят. Пара неспішно перемовлялася між собою, час від часу голосно сміючись і закашлюючись. Загалом же вони досить гармонійно вписувались у тутешній заспокійливий інтер’єр. Напроти швейцарця непомітно з’явився лисуватий усміхнений кельнер.
— Бажаєте поснідати, сеньйоре? — привітно запитав він у Піллера, трохи спантеличено глянувши на розтріпаний рукопис, що той досі притискав до грудей.
Піллер стрепенувся, наче поява тут кельнера була якоюсь несподіванкою.
— Ні, дякую, — відповів гість, — я маю тут зустріч…
На цих словах він роззирнувся довкола, втім, нікого, крім тієї самої англо-американської пари, не побачив.
— Зустріч? — перепитав офіціант. — То, можливо, це на вас чекає сеньйор Салтіні?
Ім’я він вимовив притишено,