Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Цього «Шмідта» подарував йому колись ще в студентські роки університетський приятель. Сталося це після того, як худорлявого й невисокого на зріст Антона ледь не до смерті побили й пограбували в передмісті Цюриха. Коли Піллер оклигав, вони з другом подалися на стрільбище. Тоді Антон вперше у своєму житті натиснув на гачок і відчув, з якою диявольською силою та гучним звуком з люфи виривається смертоносна куля. Щойно вгомонилося серцебиття, спровоковане першим у житті пострілом, він подумав, що волів би ніколи не повторювати такого досвіду. Усі ці виправи зі зброєю та іскристий азарт в очах інших стрільців були не для нього. 

Втім, збираючись у подорож до Венеції, він вирішив прихопити зброю. По-перше, дорога була неблизька й часом небезпечна, а по-друге, надто вже цінний рукопис мав у валізі… Та й хто його знає, як складеться завтрашня зустріч і що за тип цей Доменіко Салтіні, який вранці, о десятій, чекатиме його в ресторації неподалік мосту Ріалто. 

Швейцарець не мав певності, чи ресторани у Венеції відчиняються так рано. Хоча, з іншого боку, десь же мусять снідати всі ці натовпи американських та британських туристів, які прокидаються вдосвіта, попри те, що насолоджувались Venice by night[2] і потрапили до ранішніх газетних повідомлень через жахливий галас, який зчиняли під вікнами городян. Одна з цих газет навіть саркастично зауважила, що венеційці тепер можуть вчити англійську не виходячи з дому, а просто відчинивши вікно в будь-який час доби. 

О сьомій постоялець спустився донизу, де, проминувши адміністратора, що знову дрімав, вийшов на вулицю. У найближчій пекарні чоловік купив паперовий пакуночок з теплими grissini[3] й рушив назад до готелю. Цей хліб, що мав стати йому вечерею, приємно грів руку, й навіть через пакунок відчувався його божественний аромат, від чого рот Піллера безперервно наповнювався слиною. Врешті, не витримавши, швейцарець вирішив з’їсти частину вечері на ходу. Чоловік дістав хлібець і з апетитом відкусив одразу половину. Прожовуючи, навіть сповільнив крок, а далі й зупинився. Врешті Антон помітив, що стоїть просто навпроти собору святого Марка. Химерні гострі форми будівлі врізалися в перші міські сутінки і густо-сіре венеційське небо. Споруда видалася йому величною, і чоловік готовий був назвати її навіть гарною, але про себе знову нагадав шлунок. Різким голодним спазмом він попросив ще хліба, й Антон йому не відмовив. Запхавши до рота наступний шматок, швейцарець зауважив, як низько кружляють над ним чайки. Найпевніше, їх привабила їжа, яку вони, набравшись нахабності, готові були б видерти з його рук. Швейцарець завбачливо згорнув пакунок і, втиснувши голову в плечі, майже побіг до готелю, так і не давши собі шансу бодай трохи полюбити Венецію. 

У своїй кімнаті він найперше знову розгорнув валізу й перевірив, чи на місці рукопис… Ніхто його не чіпав. Ніхто не рухав фланелевого піджака, призначеного на завтрашню зустріч, ніхто не переклав у інше місце німецько-італійський словник, якого Піллер насправді не потребував, настільки досконало він знав обидві мови, ніхто не заходив у номер за його відсутності. Антон полегшено зітхнув, доїв решту хліба й закурив. 

О дев’ятій його почало хилити на сон. Не зачиняючи вікна, постоялець вклався в ліжко. З приємністю відчув, як сонливість лагідно розливається по його тілу. Проникає в кожну кінцівку, знерухомлюючи її і наповнюючи приємною терпкістю. Після цього нарешті спинився скажений маховик думок у голові, й чоловік заснув. 

Піллер снив рідним Цюрихом, набережною Женевського озера і прогулянкою з сином. Після розлучення з дружиною він бачився з ним тільки раз. Поміж звичних теревенів про все на світі Антон намагався пояснити йому, що матір не у всьому права. Так, він справді почав занадто часто зазирати в чарку й втратив добру роботу викладача в університеті, але хіба це причина руйнувати сім’ю? Тепер у своєму сні чоловік тлумачив йому інше: 

— От побачиш, малий, усе налагодиться. Я продам той рукопис і матиму купу грошей. Ти чуєш, малий?.. Твоя мати до мене повернеться, і все буде як раніше… 

Хлопець кивав і мовчки доїдав яблуко, ніби йому було байдуже, як складеться подальша їхня доля. 

— Ти чуєш мене? — ​повторив Піллер, трохи ображений такою байдужістю. — ​Чуєш, я питаю?.. 

Несподівано для себе Антон заговорив низьким чужим голосом, якого добряче перелякався сам. Той голос народжувався не в ньому, а десь ззовні. Так, наче й мовцем був не він, а хтось сторонній. Піллер навіть роззирнувся довкола в пошуках того незнайомця, проте вони з сином були одні на всій набережній. 

— Attenzione! — ​раптом вигукнув малий. 

Антон здивовано подивився на сина. Йому хотілося запитати в чому річ, але чоловік досі боявся власного голосу. 

— Attenzione!!! — ​малий перейшов на вереск, і обличчя його перетворилося на страшну потворну гримасу. 

— Attenzione!!! 

Піллер підхопився на ліжку й вирячився у темряву. Хтось кричав за вікном, тягнучи за собою щось важке. Можливо, навіть той самий торговець, що штовхнув його вдень. Оговтавшись від кошмару, постоялець намацав сірники й годинника. Присвітивши вогнем циферблат, з подивом побачив, що була тільки третя ночі. Це кляте місто вже прокидалося!.. 

— Бісова Венеція… — ​упівголоса промовив швейцарець і знову черкнув сірником об стіну, цього разу — щоб знайти цигарки. — ​Ненавиджу. 

Сон як рукою зняло. До самого світанку лишалося тільки курити й думати. На зміну нічному кошмару приходив ранішній. 

Дочекавшись сьомої, Антон поплівся до ванної і з насолодою вмився. Після майже безсонної ночі голова здавалася набитою ганчір’ям, як в опудала. Зрештою, глянувши на себе в дзеркало, швейцарець зауважив, що й вигляд він мав не кращий. Скуйовджене волосся стирчало в різні боки, очі підпухли, впалі щоки набули якогось мертвотно-блідого кольору. Ні, він радше людина-примара з циркової кімнати жаху. 

Колись мандрівний цирк зупинився в Цюриху, й вони з сином вирішили відвідати їхню виставу. Спершу були силачі й клоуни, а далі малий потягнув батька до шатра з написом «Заходь, якщо наважишся». Всередині панувала темрява, і тільки коли хтось заходив слідом за ними, її розтинав промінь світла ззовні. За хвилину-другу, коли відчувалася присутність щонайменше десяти осіб дорослих і малих, десь у глибині яскраво-червоним світлом спалахнув електричний ліхтар, підсвітивши мерзенну пику за сталевими ґратами. Наступної миті мармиза широко роззявила рота, загорланивши так, що в присутніх позакладало у вухах. Діти з вереском кинулися геть із шатра. І навіть серед дорослих почалося сум’яття. Хтось, не стримуючи себе, вилаявся, хтось зареготав, хтось подався уперед до цієї з’яви, проте світло згасло й вона зникла так само раптово, як і виникла. 

Антон разом з іншими вийшов з намету і найперше відшукав поглядом сина. Той стояв неподалік, якось по-дорослому схрестивши руки на грудях. 

— Злякався? — ​підійшовши, запитав він у сина. 

— Анітрохи, — ​той заперечливо хитнув головою. — ​Було добре видно, що той циркач просто кривляється. У житті буває страшніше. 

— Ти про що? — ​запитав Піллер, хоча насправді добре все зрозумів.