Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Швейцар відчинив перед ним двері, проте якось недбало, вочевидь тому, що не мав жодної надії отримати від Фелікса чайові. Той зі свого боку, звісно, й не збирався давати йому ані пфеніга. Обмінявшись з ним холодними поглядами, Краут зайшов у вестибюль. 

Інтер’єр зблиснув перед ним світлом і розкішшю, золотом і велетенськими картинами у коштовних рамах, гладким мармуром і товстезними колонами, поміж якими на підвищенні, наче вівтар в античному храмі, знаходилася стійка рецепції. 

Роль жертовних ягнят, схоже, дісталася двом рецепціоністам, які, завмерши й не сміючи вимовити ані слова, вислуховували істерику якоїсь мадам. Її чоловік стояв позаду, чи то підтримуючи дружину, чи то разом з адміністраторами чекаючи, коли в неї скінчаться запаси жовчі. Іноді він ніжно брав її за лікоть і лагідним голосом промовляв щось російською, проте щоразу вона жестом наказувала йому не втручатися. Кричала вона французькою, час од часу зупиняючись, щоб набрати в легені повітря і підібрати потрібне слово. Фелікс не знав французької, тому нічого не розумів. Бідолахи за стійкою, найпевніше, воліли б не знати французької, щоб також не розуміти. 

Фінал цієї сцени виявився доволі яскравим і несподіваним. Дама вигукнула останню свою фразу якось надто голосно й натужно, від чого заточилася назад і впала просто на руки чоловікові. 

— Дивіться, що ви зробили, негідники! — ​замість неї вигукнув той. 

Фелікс уже хотів кинутися на допомогу, проте побачив, що дама встояла на ногах, хоч вигляд мала виснажений. Чоловік простягнув їй флакон із ароматичною сіллю, після чого, гнівно зиркаючи в бік рецепції, повів її до сходів. Щойно вони пропали з виду, як адміністратори за стійкою зітхнули з полегшенням і одночасно взялися витирати хустинками зволожені лоби. На Фелікса вони не звертали жодної уваги, аж поки той не підійшов достатньо близько. Один із них був зовсім молодим, мав не більше двадцяти років. Інший — ​старший, з рівною поставою і дещо манірними рухами. Обидва зміряли гостя поглядом, намагаючись, видно, одразу зрозуміти, хто він і що йому треба. 

Фелікс вирішив усміхнутися. 

— Ну вона й істеричка, — ​співчутливо сказав він. 

— Це ще мадам Панфілова не надто сердита. Ви й уявити не можете, що тут відбувається, коли в неї по-справжньому поганий настрій, — ​відповів молодший. 

Старший колега кинув на нього суворий погляд, і той замовк, винувато опустивши очі. 

— Чим можемо служити, шановний пане? — ​звернувся він до Краута. 

Голос цей чоловік мав рівний, слова вимовляв чітко, з підкресленою штучною приязню. 

— Я шукаю одного російського вельможу, — ​сказав Фелікс, — ​він зупинився у цьому готелі. 

Тепер навіть старший адміністратор не стримав усмішки. 

— Добродію, — ​мовив той, — ​у нас майже всі номери займають російські вельможі. Чи не могли б ви назвати його ім’я? 

— Звісно… — ​відповів Краут, сам дивуючись зі своєї недалекоглядності. — ​Це граф… граф Орлов. 

Рецепціоніст, схоже, зрозумів, про кого йшла мова. 

— Його світлість повинен був прибути на світанку. Одну секунду, я перевірю в списках. 

Він рушив до прочинених дверей за стійкою, й було чути, як десь у сусідньому приміщенні чоловік перегортав невидимі сторінки. 

— Чого та мадам збісилася? — ​пошепки запитав Фелікс у молодшого, скориставшись нагодою. 

— Не подали в номер кав’яру, — ​так само пошепки відповів йому рецепціоніст. При цьому він скорчив таку серйозну міну, ніби йшлося про справді страхітливий злочин, за який ще сьогодні його привселюдно стратять. Фелікс розтулив рота, щоб запитати більше, але не встиг, бо тієї ж миті з журналом у руках повернувся старший. 

— Так і є, — ​на ходу говорив він, — ​граф Орлов поселився сьогодні ще перед восьмою і просив за жодних обставин не турбувати його аж до вечора. 

На цих словах адміністратор категоричним рухом закрив свої списки. 

— Я маю для нього листа, — ​сказав Фелікс. 

— Ви чули: «За жодних обставин», — ​повторив старший. — ​Мені шкода. Навідайтеся сюди десь після сьомої. 

«Найпевніше, доведеться шукати його в клубі», — ​подумав Краут і, подякувавши, рушив до виходу. Там знову наштовхнувся на швейцара, який цього разу вирішив не відчиняти перед ним дверей. Фелікс прочинив їх сам, зійшов зовнішніми сходами і неквапно рушив тією самою Фрідріхштрассе, яка привела його до готелю. 

Йдучи тепер у протилежний бік, асистент Краут намагався вигадати, як убити час аж до сьомої. Приємний ефект від випитої чарки потроху вивітрювався, і на зміну йому знову приходила їдка втома від безсонної ночі. Можна було повернутися до кнайпи й випити ще, проте Фелікс побоювався сп’яніти. Краще вже потім, коли віддасть тому графові листа і побуває у ювеліра… 

Раптова думка, що промайнула у стомленій голові, повернула Феліксу добрий гумор: до ювеліра він може піти просто зараз! Звісно, пасувало б зробити це після виконаної роботи, але що складного в тому, щоб передати комусь листа? До того ж ввечері ювелірні крамниці вже зачинені, й доведеться чекати до наступного ранку. А в нього грандіозні плани ще на сьогодні. 

Підбадьорений цими роздумами, Краут вирушив на Кайзерштрассе, де була найбільша в місті ювелірна крамниця Вайсманна. Йти було недовго, проте чоловіка раптом охопило таке хвилювання, що він мусив зупинитись і закурити. Несподівано йому здалося, що за ним стежать. Пильнують кожен його крок ще, мабуть, від кнайпи… Викуривши одну цигарку, він одразу ж запалив другу, одночасно намагаючись себе опанувати. «Ніхто не знає, що в мене в кишені. Ніхто не знає, куди я йду…» — ​переконував він себе, одночасно вдаючи байдужого перехожого, який просто зупинився покурити й порозглядати Кургауз[9] навпроти. 

— Треба попросити доктора Ріцке ставити мені менше нічних чергувань, — ​пошепки сказав він сам до себе, — ​від них в мене нерви, як у параноїка… 

Коли сяк-так вдалося заспокоїтись, асистент рушив далі. Докладаючи, щоправда, чимало зусиль, аби не озиратися кожної хвилини. 

Крамниця Альберта Вайсманна розташовувалася поруч із міським казино в самому центрі Бадена. Розміщення це виявилося досить вигідним. Власник часто затримувався в ній до ранку, знаючи, що десь після півночі можна сподіватися візиту якого-небудь азартного невдахи, котрому негайно треба продати якусь свою коштовність, аби за отримані гроші спробувати відігратись. 

Про Альберта Вайсманна ходили різні чутки. Подейкували, що свій ґешефт він розпочав понад тридцять років тому з того, що завозив дешеве золото з російського Уралу. Відстань у тисячі миль він раз або двічі на рік долав самотужки, не покладаючись на посередників та не беручи собі спільників. Довгі роки він уникав грабіжників, підкуповував митників і терпів усі дорожні негаразди, аж поки одного разу ледь не загинув у пащі ведмедя. Звір підстеріг його і напав, коли ювелір пішки йшов до залізничної станції. Як завжди, сам, звично не довіряючи жодній людській душі в цілому світі. Врятував його мисливець, що вистрілив у тварюку з відстані ста кроків і, на щастя,