Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Втім, за короткий час поповзли чутки, що Вайсманн знайшов у аптечній пивниці забуту алхімічну лабораторію і з допомогою того-таки аптекаря-банкрута навчився перетворювати бронзу на золото, а вугілля — на діаманти. Олії у вогонь підлила звістка про наглу смерть аптекаря. Він начебто вкоротив собі віку за допомогою міцної конопляної мотузки і малярської драбини, що стояла в його коморі бозна-скільки часу без діла. «Не інакше, як Вайсманн звів зі світу спільника, щоб той не вибовкав їхні секрети», — говорили підозріливі містяни. Поліція навіть завела справу й узялася до розслідування, втім, жодної таємної лабораторії у ювелірній крамниці слідчі не виявили (хоча ретельно шукали), та й версія про причетність Вайсманна до смерті аптекаря не знайшла жодного підтвердження. Зате з’ясувалося, що боргів у покійника лишилось, як у собаки бліх, і кредитори писали йому довгі листи подекуди з досить відвертими погрозами.
Розслідування закінчилось, і хоч репутацію Альберта Вайсманна було добряче зіпсовано, клієнтів йому не бракувало. Насамперед тому, що майстром він був непоганим і працював на совість.
Феліксові, звісна річ, були відомі ці чутки. Проте, як людина раціональна, вірив він тільки в те, що могло бути правдою. Зайшовши до крамниці, він зняв капелюха й привітався з господарем. Той сидів за велетенською дерев’яною рахівницею, цілковито заглиблений у розрахунки. Почувши, як рипнули двері, підвівся й рушив назустріч відвідувачу.
Вайсманн був невисокого зросту сивий чоловік з уважним, проникливим поглядом. Обличчя мав злегка жовтуватого кольору, а зморшки різкі, як лінії на контурній карті. Зовнішність його здавалася малоприємною, а проте заговорив ювелір приязно, мовби Краут був тут частим гостем.
— Вітаю, молодий чоловіче, — сказав ювелір, знімаючи зі свого гострого носа делікатні окуляри в дротяній оправі. — Чим можу допомогти?
— У мене є дещо… — почав Краут. — На продаж, якщо ваша ласка.
— Он як, — посерйознішав господар. — Що ж, показуйте. Подивимося, чи воно мене зацікавить.
Фелікс озирнувся на двері, мовби побоюючись, що за ним міг зайти ще хтось, а тоді дістав з кишені перстень. Ювелір насадив окуляри на носа й, узявши коштовність до рук, уважно до неї придивився. Розглядав кілька хвилин, а тоді перевів погляд на гостя.
— Отже, на продаж? — перепитав Вайсманн.
Клієнт ствердно кивнув.
Господар повернув йому персня, швидко підійшов до дверей і замкнув їх на ключ.
— І скільки ви хочете? — мовив ювелір, повернувшись на попереднє місце.
— Рівно стільки, скільки він коштує, — по-діловому відповів асистент.
— Він коштує чимало, молодий чоловіче. Зізнаюся, я стільки не маю. Тобто не маю тут, в крамниці… Але викупити його у вас готовий.
Він задумався на кілька хвилин, заклав руки за спину й кілька разів пройшовся вздовж крамниці. Фелікс затамував подих, стежачи за ним і дослухаючись одночасно до цокання годинника на стіні. Під годинником одна біля одної стояли книжкова шафа і засклена вітрина, де лежали прикраси. Далі було облаштовано робоче місце майстра: масивний дубовий стіл, заставлений вагами, скриньками з інструментами, кількома записниками, чималою лінзою на підставці й двома лампами. Одна була гасова, інша — швидше за все, електрична.
— Зробімо так, — зупинившись, сказав ювелір. — Частину грошей, а саме п’ять тисяч марок, я видам зараз. На решту ж суми напишу боргове зобов’язання. У ньому буде сказано, що я повинен повністю з вами розрахуватися не пізніше, ніж за два тижні. Рівно стільки часу мені знадобиться, аби отримати необхідні кошти в банку. Що скажете?
Він пильно глянув на співрозмовника, ніби оцінював вартість і його самого.
— П’ять тисяч марок, — повторив Фелікс, — а решта суми — це скільки?
Асистент нетямився від щастя, проте боявся це показати й удавав із себе прискіпливого продавця.
— Решта суми — це ще десять тисяч, — відповів Вайсманн.
Феліксу перехопило подих.
— Згода, — вимовив гість.
Мабуть, він сказав це занадто поспішно й охоче, бо ювелір посміхнувся і на якийсь час зник у себе в комірчині. Чути було, як господар відмикає важкий замок, відчиняє двері сейфу, відраховує потрібну кількість купюр і знову надійно замикає свій сховок. Коли повернувся до гостя, то обличчя мав почервоніле, ніби вся ця процедура вартувала йому значних зусиль.
— Ось, можете перерахувати, — сказав він, простягаючи Феліксові акуратний паперовий згорток.
— Немає жодної потреби… — хотів заперечити той, але Вайсманн його перебив:
— Гроші люблять порядок, тишу і добру лічбу. Крім того, я міг випадково відрахувати вам більше… Перераховуйте, а я тим часом помилуюся своїм новим надбанням. Ви дозволите? — ювелір простягнув руку.
— Звісно, — відповів Фелікс, віддаючи йому перстень, — він тепер ваш.
— Саме так… — якимось хижим голосом промовив господар, сідаючи за свій стіл. — Тепер мій.
Чоловік увімкнув електричну лампу й підніс коштовність до лінзи. Уважно роздивившись її з усіх можливих ракурсів, ювелір ствердно промовив щось сам до себе й узявся писати боргове зобов’язання. Тривало це близько чверті години, аж доки врешті Вайсманн широко розписався під текстом, а поруч з підписом поставив печатку. Потім зачекав ще зо дві хвилини, аби висох атрамент. Далі підвівся й приніс документ Феліксу. Той взяв його й перечитав текст. Усе там було так, як і говорив ювелір: решту грошей, тобто десять тисяч марок, він обіцяв віддати Крауту не пізніше полудня 23 квітня 1906 року. Залишалося тільки потиснути один одному руки і попрощатися, що вони і зробили.
Коли гість пішов, ювелір не поспішав повертатися до своєї звичної роботи. Точніше, чоловік вирішив на сьогодні про неї забути. Якусь хвилину він ще потримав перстень перед очима, а тоді швидко поклав його до кишені жилета, точнісінько як перед тим Краут, і заходився одягатись. Швидко накинув пальто, шарф, до кишені поклав пару тонких рукавиць. Спершу вирішив узяти капелюх, але передумав і насадив на голову зручного теплого кашкета. Наостанок зняв свої делікатні окуляри, замінивши їх більшими, що мали масивніші лінзи й міцніше сиділи на обличчі. Після цього Вайсманн поспіхом вийшов на вулицю й зачинив крамницю ззовні. Більше сьогодні повертатись до роботи він не збирався.
Ювелір подався до заднього двору казино, де під широким навісом стояв його «Даймлер» поруч із кількома іншими авто. Нечисленні баденські автомобілісти облаштували тут стоянку, щомісяця сплачуючи певну суму власнику закладу й прилеглої території. Той, зі свого боку, зобов’язав сторожа пильнувати автомобілі вдень і вночі. Навряд чи хтось намагався би їх вкрасти, а от розібрати й зазирнути всередину механізму — на це охочих знайшлося б чимало.
Вайсманн
