Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Ну-у-у, ти коли напиваєшся, то, буває, значно страшніше кричиш, — ​пояснив малий. — ​Ось там морозиво! Купиш мені?.. 

І, не чекаючи на відповідь, хлопець побіг до торговця, обліпленого дітьми, як мухами. 

Антон удруге зачерпнув долонями води й плеснув собі в обличчя. Тутешня навіть питна вода смерділа гнилизною. Залишалося тільки здогадуватись, скільки хвороб дарувала вона венеційцям. Особливо влітку, з настанням перших по-справжньому спекотних днів. Ще один привід не любити це місто. 

А щодо пиятики… Так, малий мав рацію. Алкоголь позбавляв його розуму. Напиваючись, Піллер не ставав агресивним, але людську подобу втрачав. Міг волати, кривлятися або повзати по підлозі. Добре, що при цьому не залишав межі їхнього дому, інакше неодмінно збирав би довкола себе купу роззяв, як у цирку, а тоді син і дружина вмерли би від сорому. 

При згадці про спиртне Антон з огидою відчув, як у животі запекло. Це відчуття не сплутати ні з чим — ​настав ранок, і йому захотілося випити. 

— Паскудство, — ​сердито видихнув постоялець і ковтнув слину. Точніше, спробував ковтнути. Від надмірного куріння горло було сухе, мов пісок. Сплюнувши на підлогу, чоловік опустив голову просто в миску з водою. Примусив себе стояти так з пів хвилини, а потім випрямився, судомно хапаючи ротом повітря. Повторивши цю процедуру тричі, Піллер відчув, що тепер почувається краще й може йти донизу на сніданок. 

Їжа була препаскудною. З ніжністю пригадуючи свіжий хліб, який був у нього на вечерю, Піллер запхнув до рота черствий бутерброд і, прикликавши на поміч усю свою силу волі, змусив себе прожувати. Потім запив його ледве теплою кавою і вийшов з ресторації. 

До зустрічі залишалося більше двох годин, та швейцарець не хотів стирчати в готелі. Ранок був прохолодний, але днина заповідалася погожа: небо над містом простягалося блакитним чистим куполом, і перші червонуваті снопи сонячних променів важко осідали на старому камінні. Піллер загорнувся в пальто і глибоко насадив капелюха. Тоді взяв під пахву згорток з рукописом і швидким впевненим кроком, наче й справді достеменно знав, куди йти, вийшов з готелю. Найголовніше зараз — ​рухатися, бо від хвилювання і думок, що, мов павутина, тягнуться за ним ще з ночі, можна було збожеволіти. Дивлячись збоку, кожен би сказав, що бачить перед собою якогось тутешнього клерка або чиновника, що поспішає до своєї контори, аби без запізнення взятися до роботи. Але Піллер і гадки не мав, куди йшов. Минаючи провулок за провулком, площу за площею, переходячи один міст за іншим, він невдовзі опинився перед Головним двірцем, звідки почалися його вчорашні поневіряння. Це був край міста. Далі виднілася безкрая затока, яку стрілою розтинала штучна земляна коса, насипана, вочевидь, спеціально, аби до цього острівного міста протягти залізничну колію, що сполучила б його з материком. Материк звідси не проглядався, тому здавалося, що коса тягнеться в нікуди. І так само в нікуди з острівного перону, чахкаючи, хмикаючи й видихаючи гігантські клуби диму й пари, відправляється вранішній експрес. Піллер зупинився, спостерігаючи за тим, як поїзд неквапно набирає хід і як від несподіваних гудків над дахами вагонів злякано затріпотіли зграї птахів. Це були чайки і голуби, два пташині клани, що населяли Венецію. 

Провівши очима поїзд і навіть дочекавшись, поки той зникне за обрієм, Піллер повернувся й уже неквапом подався назад до міста. Йому подумалося, що насправді це міг бути поїзд до Цюриха. Можливо, навіть той самий, яким він прибув сюди учора. І ось він рушає в зворотньому керунку вже без нього. Спершу до Мілана, а звідти — ​в його рідні Альпи. Від цієї думки на душі стало ще мерзенніше, ніж було. 

Швейцарець міцніше притиснув до себе рукопис, і в ту ж мить його зап’ясток відчув руків’я револьвера, що лежав у кишені піджака. Чоловік стрепенувся всім тілом, наче це хтось інший, а не він поклав туди зброю, менш ніж пів години тому. Він притишено вилаявся й спробував пригадати, чи його «Шмідт» на запобіжнику. Дідько! А якщо ні?.. Швейцарець раптом уявив, як револьвер випадково вистрілює просто у піджаку. Здається, він поклав його так, що той націлений йому в геніталії. Чудово! Ось він передає рукопис і, перш ніж узяти гроші, тієї ж миті гучним пострілом відбиває собі яйця. Дурнуватішої ситуації годі й уявити. Швейцарець зупинився і ще раз торкнувся револьвера, цього разу навмисне. Кортіло просто дістати його з кишені й перевірити, але Піллер стояв посеред вулиці. Можна, звісно, сховатися десь у закутку, але й тоді не буде певності, що він не потрапить на очі містянам або ще гірше — ​поліції. 

Чоловік глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись, і спробував пригадати ту частину ранку, коли збирався виходити з готелю. Ось він одягнувся, обережно, мов порцелянову вазу, поклав на стіл рукопис… Згадав про «Шмідта». Дістав набої, зарядив… Поклав револьвера до кишені, а рукопис узяв під пахву. Та чи клацнув він запобіжником? Піллер не пам’ятав!.. 

Хоча… Хоча, здається, так. Перш ніж покласти зброю до кишені він подбав, щоб не сталося випадкового пострілу. Хвала небесам! 

Полегшення виявилось таким же несподіваним, як і ця нова гризота. Від серця відлягло, й гумор миттю поліпшився. 

З подивом швейцарець помітив, що у Венеції трапляються й тихі куточки. Вчергове звернувши навмання, Піллер навіть завмер від несподіванки. Типовий, але дещо облущений аркоподібний міст, перекинутий через невеликий безіменний канал, сполучав між собою два стрімкі квартали, що складалися з високих п’ятиповерхових будівель, оповитих плющем темно-іржавого кольору та квітами. Квіти цієї ранньої весни ще мали б бути несміливими й слабкими, а проте вони рішуче виривалися назовні зі старих балконів, пробивалися крізь балюстраду, як в’язнісмертники крізь ґрати, з надією вдихнути чи вхопити якомога більше повітря й сонця. І вся ця квітково-кам’яна тиша раптом здалася неприродною, ба навіть болючою та нестерпною для вуха. Тому коли її розітнула пісня гондольєра, десь так, як гостра шабля розтинає шовк, Піллеру полегшало. За мить він побачив, як з-за рогу виринув високий загнутий ніс гондоли, в якій стриміла постать чоловіка в традиційному канотьє[4], білій сорочці, чорних штанах і червоному поясі довкола стану. Він тримав у руках довжелезне весло, проте, здавалося, майже ним не орудував. Так, ніби човном керував думкою або тією самою дещо непристойною баркаролою[5], що злітала з його губ: 

Провівши його поглядом, чоловік вирушив далі. Перейшов міст, за яким починалися нерівні сходи