Той, хто вбиває - Кріс Тведт

риторичне запитання. — Вона була його наставницею, відчинила перед ним двері в літературний світ. Без неї він мав мало шансів на реалізацію своїх митецьких амбіцій. Те, що каже прокурор, позбавлене смислу. У ході процесу суд, сподіваюся, збагне всю неправдоподібність теорії прокурора. Юсеф Мардал — людина розумна й амбіційна. Він нізащо не зруйнував би власними руками свого майбутнього.

— Якби всі вбивці діяли згідно зі своїми очевидними інтересами, я дуже скоро опинилась би без роботи, — скептично вставила Ґабріеллє Соммер.

— О, ні, пані прокурор, — умить відповів я, доки ще не встиг відреагувати на її репліку суддя. — Я так не вважаю. Ви могли б, без сумніву, і далі процесувати з крамничними злодюжками й п’яними водіями.

Обміном грубощами з прокурором я ризикував собі нашкодити, але не міг попустити хамства. Не варто на самому початку процесу забагато дозволяти протилежній стороні.

— Припиніть, ви обоє! — суворо прикрикнув суддя. — Тут вам не дитячий садок! Я не допущу дитинячих сварок у своєму суді, ясно?

— Вона перша почала, — сказав я, і вся зала вибухнула сміхом.

Сандерстьоль не сміявся, лише глянув на мене сумними очима. Я винувато похилив голову й попросив вибачення.

— Продовжуйте, адвокате Бренне! — промовив він.

Я продовжив, хоча насправді все вже сказав.

— Перерва десять хвилин! — оголосив суддя, коли я закінчив виступ.

Я залишився на своєму місці, решта потягнулися вервечкою з зали: хто в туалет, хто покурити чи просто розім’яти ноги. Коли зала спорожніла, я взяв зі свого стола карафку з водою, перелив воду в термос, який приніс з собою і ховав у портфелі. А потім замінив повну карафку на столі в боксі для свідків своєю порожньою.

Розділ 39

— Дозвольте уточнити, — сказала Ґабріеллє Соммер. — Отже, ви знали Барбару з часів ув’язнення у берґенській тюрмі, де відбували покарання, тривале покарання за завдання важких тілесних ушкоджень?

— Так, — відповів Юсеф Мардал. — Усе правильно.

— Вона вела так званий курс творчого письма, учасником якого ви були?

— Як я вже казав.

— Саме так. Вам подобалося?

— Курс? Подобався. Писання стало новим способом самовираження. Звичайно, усвідомлення, що я так добре освоїв науку, приносило задоволення. Мова й тональність були, ясна річ, моїми, але Барбара навчила мене ремесла, навчила, як давати собі раду з різним технічними нюансами.

— Гаразд, до цього ми повернемося згодом, — змінила тему прокурор. — Скажіть, чи не завели ви за час курсу близьких стосунків з Барбарою Бломберг?

— Ні, — Юсеф похитав головою. — Але...

— Що — але?

— Я помітив, що їй подобаюся.

— Як подобаєтесь?

— Вона відчувала до мене потяг.

— А ви? Ви відчували потяг до неї?

— Вона... вона не мій тип, але попри все дуже приваблива.

— То це «так» чи «ні»?

Юсефові не подобався тиск. Я це вже й раніше помічав. Він волів сам вести й контролювати розмову. Тут такої можливості не було. Я його застерігав, і все ж помітив, як він випростався на стільці, випнув уперед підборіддя, насупив брови.

— Мені подобаються жінки, — сказав він. — Винятково як біологічний вид.

— Я трактую вашу відповідь за згоду, — Ґабріеллє Соммер усміхнулася Юсефові. — Потяг, але не інтимні стосунки. Годиться формулювання?

Юсеф пересмикнув плечима, проте відповісти не встиг.

— Що було потім? Коли ви вийшли з в’язниці?

— А що мало бути потім?

— Як змінилися ваші стосунки з Барбарою?

— Та ніяк. Ми продовжили співпрацю. Вона була сповнена ентузіазму, захоплювалася моїм непересічним талантом. Барбара порекомендувала мене видавництву, для якого я пишу, просувала мої публікації.

— Зрозуміло. Ви дуже високої думки про свої письменницькі здібності, чи не так?

— Критики — теж.

Ґабріеллє осяяла Юсефа холодною усмішкою.

— А як щодо інтиму в цей період? Зав’язалися сексуальні стосунки?

— Ні.

— Чому — ні? Ви ж казали про взаємний потяг, а тепер мали нагоду, робити, що заманеться?

— Я одружений чоловік.

— Розумію... І тому тримали себе в шорах. Так?

Очі Юсефа неспокійно забігали. Він зиркнув у мій бік, але я нічим не міг йому допомогти. Уявлення не мав, чого добивається прокурор, куди веде. Можливо, і нікуди. Може, просто хоче вивести його з рівноваги.

— Десь так, — відповів Юсеф після надто довгих роздумів. — Я грав у музичному гурті, тож так склалося, що...

— Та, урешті-решт, ви з Барбарою опинилися у ліжку?

— Так.

— Що ж до цього привело?

— Ми мали зустрітися у місті, але Барбара зателефонувала й попросила натомість прийти до неї додому. Там усе й сталося.

— Ясно! Хто виявив ініціативу?

— Барбара.

— У який спосіб?

— У який спосіб? Сказала, що хоче зі мною трахнутися.

— Отак просто, на рівному місці?

Я захоплювався Ґабріеллє, скільки скепсису вона зуміла вкласти лише в тон і зведені вгору брови.

— Так, — відповів Юсеф. — Але несподіванкою це для мене не стало.

— Вона була п’яна чи під дією наркотиків?

— Нічого такого я не помітив.

— А потім? Що було потім?

— Ми це зробили.

— Що маєте на увазі? У вас був секс?

— А що іще я мав би мати на увазі?

— Можете уточнити? Який саме секс?

— Добрий секс.

— Як саме все відбувалося?

— Наскільки детально вам описати? Ми трахалися. Вона сягнула оргазму. І я сягнув оргазму.

— Користувалися якимись предметами? Фалоімітатором? Масажним вібратором? Іще чимось?

— Ні.

— Був це грубий секс? Ви її били? Душили?

— Нічого такого й близько.

— То це був звичайний... як там його називають... ванільний секс? Місіонерська поза?

Юсеф знав, навіщо вона випитує. Подібну ситуацію ми проходили з ним багато разів, і все ж я бачив, що він ось-ось піддасться на провокацію.

Я помітив перші ознаки, помітив, як він зціпив жовна. То був не конфуз, а роздратування.

— Вона була нестримна в своєму шаленстві, — нарешті сказав він.

— Наскільки нестримна?

— Хотіла, щоб я запхав у неї руку.

— У вагіну?

Юсеф мовчки кивнув.

— Лише туди?

— Ззаду — теж. В анус, як би ви це назвали.

— Усю руку? Справді?

— Кілька пальців принаймні.

Ґабріеллє Соммер замислено дивилася на Юсефа, ніби обдумувала його щойно сказані слова,