Той, хто вбиває - Кріс Тведт

Я відчував збудження, дрижаки в усьому тілі. Зрозумів, що немає сенсу йти додому. З іншого боку, мене зовсім не спокушала звична п’ятнична тусня за пивом з адвокатами й поліцейськими слідчими впереміш з поодинокими чиновниками публічного сектору. Мені потрібна була анонімність, хотілося потонути в юрбі, загубитися в тисняві, серед гармидеру й музики, тому я рушив до ринку Торгет і набережної, а не до освітленої ліхтарями площі Уле Бюлла.

Три години по тому я уже разом з іншими відвідувачами горлав на все горло рефрен пісні Боба Ділана «Just like a woman». Я зняв куртку, розстебнув верхнього ґудзика сорочки, та однаково вирізнявся на тлі місцевої публіки — яскравих прикидів і джинсів з ковбойськими чобітьми. На маленькій сцені в кутку жорстко лабав на гітарі спітнілий чоловік.

— «She takes, just like a woman, — співав я. — And then she aches, just like a woman».

Якась жінка по другий бік дощаного стола перехопила мій погляд. Вона теж підспівувала, приєднувалася до хору останнім рядком рефрену, який звучав обіцянкою у її устах.

«She makes love just like a woman».

Коли пісня закінчилася, і ведучий оголосив коротку перерву, я запитав, чи можу почастувати її пивом.

— Із задоволенням, — погодилася вона, назвавшись Сільвією.

— Мікаель, — відрекомендувався я. — Зараз повернуся.

Біля бару зібралася черга, але Сільвія мене дочекалася. Я помітив, що вона освіжила губи помадою. Ми цокалися кухлями, усміхалися і базікали про якісь неважливі речі. Сільвія була досить симпатична, мила, трішки п’яненька, але це її не псувало. Я теж сп’янів. Коли знову заграла музика, розмовляти стало важко. Кілька хвилин ми перекрикували галас, недочуваючи одне одного, аж зрештою я махнув, щоб вона перебиралась на мій бік столу. І Сільвія обійшла стіл, сіла на єдине вільне місце на краю лави поруч зі мною.

Її нога гаряче притиснулась до моєї. А коли вона обернулася до мене, я відчув на шиї теплий подих.

— Ти мені дуже подобаєшся, Мікаелю, — крикнула вона мені у вухо.

Я уже дуже давно не любився з жінкою. Пів року, не менше.

Ні з ким після Геллє.

Сільвія поклала руку на моє стегно, і, здалося, пропекла аж до шкіри крізь тонку тканину штанів. Співак на сцені заспівав нову пісню, цього разу Віллі Нельсона.

«I’т crazy for crying, crazy for trying, crazy for loving you.»

Геллє любила цю пісню. Я пригадав, як вона іноді мугикала її собі під ніс.

Я не смів про неї думати. Вона була табу.

— Вибач, — пробурмотів я. — Я мушу...

Сільвія встала, пропускаючи мене, видно, подумала, що мені припекло в туалет, але я одягав куртку.

— Ти вже йдеш?

Я прочитав розгубленість в її очах, а потім начеб сором. Вона зробила перший крок, а її відшили. Напевно, саме так вона почувалася, і жодні мої виправдання нічого не змінили б.

— Вибач, — промимрив я і втік у ніч.

Я сп’янів більше, ніж думав. Вийшов на залюднену вулицю і помітив, що похитуюся. Може, й добре, що вчасно схаменувся. Невеличка стряска лише на користь, але не можна собі дозволити пустити всі вихідні псові під хвіст. У понеділок вранці я повинен мати ясну голову. Останніми роками почав помічати, що довше відходжу від бурхливих забав, ніж раніше. Я вирішив взяти таксі й почовпав до стоянки.

То була та сама зупинка таксі, де я стояв з Геллє того вечора, коли ми вперше зустрілися з Юсефом Мардалем і Барбарою Бломберг. Тепер Барбара мертва, а Юсеф звинувачений в убивстві.

Тоді таксі під’їхало відразу, і чекати не довелось. Відтоді ніби сто років минуло, і все відбувалося ніби з іншим чоловіком і в іншому житті, а наче вчора.

Сьогодні був вечір п’ятниці, довга черга, ніякого дотримання порядку. Дехто такий п’яний, що ледве тримався на ногах, інші, надміру веселі, поводилися виклично або й трохи агресивно. З рота молодого парубійка зі штучною засмагою під білою гіпстерською майкою слова аж фонтанували, напевно, був під кайфом, намагався справити враження на двох дівчат, і це йому вдавалося; дівчата голосно реготали, верещали, мов голодні чайки, хиталися на високих обцасах, метляли на всі боки довгим білявим волоссям.

Я відчув себе старим.

Попереду в черзі назрівав скандал. Я витягнув шию, щоб побачити, що там відбувається. Сварка згасла так само швидко, як і розгорілася. Я звернув увагу на високого, елегантно вбраного чоловіка, який стояв у черзі першим. Він обіймав за стан жінку.

Щось у ньому видалося знайомим. Я вийшов з черги, пройшов трохи вперед, щоб краще роздивитися. До зупинки підкотилося таксі. Воно ще й зупинитись не встигло, як чоловік відчинив дверцята, заштовхав жінку на заднє сидіння, а тоді сів сам. Я підійшов збоку до автомобіля, однак чоловік саме тієї миті відвернувся до своєї супутниці й схилився над нею. Крізь шибку я бачив лише його потилицю і руку жінки, якою вона обвила його за шию.

Глибоко спантеличений я повернувся на своє місце в черзі. Хоч я так і не побачив обличчя, але був майже певний, що знаю того чоловіка.

Дідрік Лердал.

Співмешканець Сюнне.

Чи Дідрік, чи мені привиділося? Я був, м’яко кажучи, не зовсім тверезий, бачив його в черзі до таксі лише мимохідь, за таких обставин важко стовідсотково встановити ідентичність. Я адвокат і ліпше, ніж будь-хто інший знав, як часто люди хибно тлумачать те, що бачили; як суб’єктивні очікування й уявлення вимальовують картину, яка не завжди відповідає дійсності.

Сюнне поїхала з міста на вихідні — я це знав. Вирішила відпочити з кількома подругами в горах, у літньому будиночку. Проте нагода скочити в гречку зовсім не означала, що Дідрік саме так і вчинив.

Сумнівів я не мав лише в одному: чоловік не гуляв собі містом просто так з колегою по роботі. Пам’ятаю, як він пожадливо схилився над жінкою на задньому сидінні авта.

Їдучи в таксі додому, я прийшов до висновку, що нічим не можу зарадити в цій ситуації. Важко було б розмовляти про побачене з Сюнне, не маючи незаперечних доказів.

Розділ 38

Зашелестів целофан, коли я випаковував нову білу сорочку. Та сама фірма, той самий розмір, що й завжди. Я не сноб, одяг і мода мене не надто цікавлять. Це щось інше — незмінний