Той, хто вбиває - Кріс Тведт

Я нічого не відповів, тільки мовчки глянув на суддю. Сандерстьоль дурнем не був, знав, куди я хилю.

— Ви підійшли до краю дозволеної межі, пане Бренне, — тільки й сказав він.

Я знову повернувся до свідка.

— Отже, пане Ту не, чи не були б ви такі ласкаві відповісти на моє запитання, хоч моє формулювання й прозвучало доволі неввічливо? Яким саме сексуальним партнером ви були?

Туне трохи стривожився, почервонів.

— Я... я був цілком звичним, — сказав він урешті-решт. — Як і все інші...

Я подивився на нього, потім обернувся на дев’яносто градусів до Юсефа Мардала. Юсеф відкинувся на спинку крісла і спостерігав за свідком, ледь усміхаючись кутиком рота. Я знову звернувся до Туне.

— It takes two to tango, — мовив я.

— Що? Про що ви?

— Ще бракувало, Бренне, щоб ви заговорили англійською зі свідками! — підвищила голос Ґабріеллє Соммер.

— Даруйте, пані прокурор! Звісно, ви маєте рацію. Я закінчив.

Але в залі вже ніхто й на мить не сумнівався, на що я натякав. І Ейрік Туне — теж.

Я бачив, як він шукав поглядом Юсефа Мардала, я знав, що він, як і всі решта в залі, відчував привабливість і водночас небезпечність Юсефа. Я буквально бачив, як від самої лиш думки про те, які нові й незнані жадання міг розбудити в Барбарі такий чоловік, як Юсеф, його скрутило в баранячий ріг.

Отоді мені стало майже шкода Ейріка Туне.

Після судового засідання я не квапився, з зали ви йшов останнім. Як і сподівався, журналіст телеканалу TV2 чекав у коридорі. Я зателефонував йому в обідню перерву, трохи знав чоловіка з минулих часів. Я розповів йому небагато, однак достатньо, щоб заінтригувати й змусити прийти.

— Що маєш для мене, Бренне? — запитав він без звичних ввічливих фраз. — Сподіваюся на щось смажене, варте такої далекої дороги, аж з Ньостет.

— Не так вже й далеко було йти, — відповів я. — Але, думаю, не розчаруєшся.

І я розповів про листи з погрозами. Знав — йому таке сподобається. Обличчя писаки засяяло від захоплення. Він загорівся. Справа Мардала від самого початку була сенсаційна, а листи з погрозами робили її ще атракційнішою з новинарської перспективи.

— Ми можемо поговорити з твоєю секретаркою? — збуджено запитав він.

— Ні! Доведеться тобі вдовольнитися лише мною. Я набагато вродливіший за неї.

Матеріал став топ-новиною програми новин о дев’ятій вечора. Я фігурував там як найкращий і найпрестижніший адвокат країни й, на диво, довго перебував у кадрі.

У фокусі опинилися, звісно, погрози. Я наголосив, як неприпустимо в такий спосіб підривати одну з фундаментальних підвалин правової держави. Наскільки я міг судити сам про себе, я постав перед публікою велемовним, занепокоєним та водночас відважним і чесним.

Лише один момент наприкінці інтерв’ю мене стривожив.

— Я не маю наміру дати себе залякати й змусити замовкнути, — сказало моє обличчя на екрані. — Наступними днями я доведу невинність свого клієнта.

Я розумів, що трохи загрався.

По-перше, я ніколи не стверджував наперед, що мій клієнт невинуватий. Я не можу й не хочу нічого про це знати. А тут бовкнув таке на національному телебаченні.

По-друге, було бездумно й надто зарозуміло стверджувати, ніби я можу це довести. Звісно, не можу, та й не моя це робота. Усе, що мені треба було зробити, посіяти сумнів у його винуватості.

А потім задзвонив телефон, і я забув свої тривоги. Усім кортіло урвати шматочок моєї історії. «Афтенпостен», «ВҐ», «Бергене Тіденде»... Я говорив і говорив, аж мобілка почала обпікати мені вухо.

Розділ 43

— Бачила моє вчорашнє інтерв’ю на TV2? — перше, про що я запитав Сюнне наступного ранку.

Вона засміялася.

— Звісно, бачила!

— І не передзвонила?

— Я намагалася, — сказала вона. — Твій телефон постійно зайнятий. А потім я облишила даремні спроби.

— Журналісти обривали телефон. Усі хочуть подробиць, кожнісіньке інтернет-видання, паперові газети, звісно, теж. Це бомбезна реклама!

— Так-так, — мовила Сюнне, — але...

— Що — але? Хіба не реклама нам потрібна? Високий профіль, сенсаційні публікації! Ти ж сама вічно скиглиш, як нам такого бракує.

— Я не скиглю, — заперечила Сюнне. — Дуже сподіваюся, що весь цей гвалт не заохотить до подальших дій безумця з погрозами. Що сказали в поліції на твої публічні заяви?

— А я що, їх питав? — роздратовано буркнув я. — Вони не погодились би. Чесно кажучи, Сюнне, я не міг не скористатися такою нагодою, ти ж розумієш!

— Розумію, — зітхнула Сюнне. — Ти добре впорався, хоча мушу зізнатися: твоя заява про те, що ти неодмінно доведеш невинуватість Юсефа Мардала, вибила мене з колії.

— Трохи перегнув палицю, — визнав я.

— Буває... Я розмовляла з Хєрсті...

— Твоєю подружкою з поліції?

— Так... Учора по обіді, після роботи, вона випадково наткнулася на Ґабріеллє Соммер. Сказала, що Ґабріеллє була зла, як сто чортів. Я подумала, що для тебе це добре...

Я засміявся.

— Ага, добре... Хоча трохи посперечався з судмедекспертом. Розумний чоловік!

— А якої ти думки про Ґабріеллє?

— Вона має добре підвішений язик, уміє вести допит і вона, без сумніву, добрий юрист. Водночас я вважаю її правником, який уміло вибудовує свою справу, однак не завжди зважає на перспективу супротивної сторони, тому не бачить своїх слабкостей.

— Гарно сформульовано. Але вважай, Мікаелю, не заривайся! Ти ще не виграв справи.

— Не бійся! Хіба я колись заривався?

— Іноді бувало, — сказала Сюнне, на моє здивування. — Ти зараз почнеш зі своїх свідків?

— Не зараз, після обіду.

— Що відбуватиметься на ранішньому засіданні?

— Свідки від поліції, сусіди — нічого, що могло б переломити процес.

— Не кажи так, Мікаелю! Не розслабляйся! Після вчорашнього інтерв’ю ти надто високо підняв для себе планку.

У суді постійно крутилися кілька журналістів, але того дня там була просто навала писак. Лави для преси заповнені до краю. Я перетнув залу під спалахи камер і зливу запитань.

Ґабріеллє з’явилася з квасною міною на обличчі, але я цього очікував.

— Маркюссен вважає, що виходити з подібними заявами на публіку — неймовірна дурість. І ти міг би мене попередити.

Я іронічно всміхнувся.

— Та ти просто ображена, що на перших шпальтах — мій портрет, а не твій.