Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойль
Шерлок Голмс усівся в крісло та запалив люльку.
— Не сумнівайтеся, ви її матимете, — сказав він. — Прошу вас, розкажіть якнайдокладніше про те, що вас турбує.
— Тут є й такі подробиці, про котрі навіть ніяково згадувати, — почав містер Тревельян. — Але це все настільки незрозуміло, а нещодавній поворот подій так мене приголомшив, що я вирішив розказати вам геть усе.
Почну з розповіді про своє навчання. Я закінчив Лондонський університет. Мої професори вважали мене досить перспективним студентом. Після закінчення курсу я продовжив розпочаті дослідження, одночасно обійнявши невеличку посаду в клініці при Королівському коледжі. Мені пощастило — мої праці з питань каталепсії викликали певне зацікавлення, і в результаті я був відзначений премією Брюса Пінкертона та медаллю за монографію про нервові розлади, про яку згадав ваш друг. У той час мені пророкували блискучу кар’єру.
Одначе до цього була одна перешкода: я був бідний. Лікарю-фахівцеві, котрий прагне високо піднятися, треба розпочинати свою кар’єру на одній із вулиць, що прилягають до Кавендізш-сквер, де винайняти та умеблювати квартиру коштує шалених грошей. Окрім цих витрат, потрібно ще якось жити протягом кількох років і при цьому утримувати пристойного коня та карету. Це все було мені не по кишені, тож я вирішив вести ощадливе життя й призбирувати гроші, щоб років через десять зайнятися приватною практикою. І зненацька мені допоміг випадок.
Одного ранку до мене прийшов джентльмен на прізвище Блессінгтон. Я бачив його перший раз у житті, але він із порога заговорив про справу.
«Ви той самий Персі Тревельян, славетний науковець, котрий відхопив нещодавно непогану премію?» — замість привітання поцікавився він.
Я лише кивнув у відповідь.
«Прошу вас, відповідайте на мої запитання відверто, тому що це у ваших інтересах, — заявив Блессінгтон. — Ви людина успішна, а отже, досить розумна. А як щодо такту?»
Таке питання мене навіть трохи розсмішило.
«Гадаю, із цим у мене все добре», — усміхнувся я. «А шкідливі звички? Може, випити полюбляєте, га?» — «Ну знаєте, сер!» — скипів я. «Так, так! Пробачте, але я мусив спитати. Чому ж попри ці всі якості ви не маєте практики?»
Я стенув плечима.
«Усе зрозуміло! — сказав він. — Стара історія! У голові ви маєте більше, ніж у кишенях, так? А якщо я запропоную вам переїхати на Брук-стрит, що ви скажете?»
Я так здивувався, що не міг вимовити жодного слова.
«Та ні, це я за себе хвилююся, не за вас! — вигукнув Блессінгтон. — Скажу відверто. Якщо моя пропозиція вас задовольнить, я буду тільки радий. Річ у тому, що в мене є кілька тисяч, котрі я хотів би вкласти у вас». — «Що ви маєте на увазі?» — ледве не задихнувся я. «А що тут такого? Це така сама прибуткова справа, як і будь-яка інша, тільки безпечніша». — «І що я маю робити?» — «Зараз поясню. Я винаймаю будинок, обставляю його, плачу прислузі, загалом, вирішую всі фінансові питання. Вам натомість доведеться просто просиджувати крісло в кабінеті. Я видаватиму вам гроші на дрібні витрати — все як годиться. Ви ж повертатимете мені три чверті прибутків, а одну чверть залишатимете собі».
Ось таку дивну пропозицію, містере Голмс, зробив мені цей Блессінгтон. Не втомлюватиму вас розповіддю про наші подальші перемовини. Скінчилося тим, що на свято Благовіщення я переїхав у свій новий будинок і почав приймати хворих. Усе йшло так, як ми домовлялися. Блессінгтон жив у тому ж таки будинку на правах постійного пацієнта. Виявилося, що в нього слабке серце і він потребує постійного медичного нагляду. Дві найкращі кімнати на другому поверсі Блессінгтон відвів під свою вітальню та спальню. Звички в нього були доволі дивні — він ні з ким не зустрічався й майже не виходив із домівки. Розкладу дня він не додержувався, лишень одного правила дотримувався неухильно: кожного вечора в той самий час заходив до мого кабінету, перевіряв журнал відвідувань, відраховував п’ять шилінгів і три пенси від кожної заробленої мною гінеї — тобто рівно третину, а решту забирав із собою та замикав у сейфі.
Я впевнений, що йому не довелося шкодувати про своє рішення. Від самого початку мої справи пішли вгору. Кілька успішних випадків зцілення та репутація, яку я завоював у клініці, зробили моє ім’я досить відомим, так що за останні роки Блессінгтон завдяки мені став багатою людиною.
Ось і все, що я хотів розповісти вам, містере Голмс, про своє минуле і про взаємини з містером Блессінгтоном. Залишається тільки розповісти про те, що змусило мене сьогодні з’явитися до вас.
Кілька тижнів тому містер Блессінгтон прийшов до мене в досить збудженому стані. Він почав розповідати про якесь пограбування у Вест-Енді і, нарешті, заявив, що ми маємо терміново зміцнити вікна і двері. Я, згадую, здивувався, але й після цього цілий тиждень Блессінгтон місця собі не знаходив, постійно визирав у вікно і навіть перестав виходити перед вечерею на прогулянку. Я спостерігав за його поведінкою, і мені стало зрозуміло, що він смертельно боїться когось або чогось. Коли я його про це запитав, Блессінгтон так образився, що мені довелося перевести бесіду на інші теми. Поступово його страх минув, і він повернувся до колишніх звичок. Аж потім сталася подія, котра призвела його до такого жахливого стану, що на нього просто шкода було дивитися. У такому стані Блессінгтон перебуває і до сьогодні.
Ось що сталося. Два дні тому я отримав листа без підпису та зворотньої адреси. Ось його зміст: «Російський дворянин, який мешкає нині в Англії, був би вам вельми зобов’язаний, якби лікар Персі Тревельян погодився надати йому медичну допомогу. Справа в тому, що вже кілька років він страждає на каталептичні напади, а лікар Тревельян, як відомо, є фахівцем із цієї недуги. Дворянин має намір зайти завтра ввечері, у чверть на сьому, до лікаря Тревельяна, якщо лікар Тревельян вважатиме зручним для себе бути в цей час удома».
Мене дуже зацікавив цей лист. Найбільша складність у вивченні каталепсії полягає в тому, що
