Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойль

— І ви вже маєте якісь думки?

— Наскільки я розумію, ця людина просто з глузду з’їхала від страху. Гляньте-но, простирадла зім’ято, на ліжку є чіткий та глибокий відбиток його тіла — отже, він спав. Самогубства частіше за все трапляються близько п’ятої ранку. Приблизно в цей час він і засунув голову в зашморг, напевне, заздалегідь усе обміркував.

— Судячи зі стану м’язів, смерть настала три години тому, — зауважив я.

— У кімнаті знайшли щось примітне? — запитав Голмс.

— На умивальнику лежала викрутка та кілька гвинтів. Уночі він, схоже, багато палив. У каміні я знайшов чотири сигарні недопалки.

— Гм, — Голмс із зацікавленням оглянув недопалки, — а його мундштук знайшли?

— Ні, мені він не траплявся.

— А портсигар?

— Він лежав у кишені пальта небіжчика.

Голмс розкрив портсигар та понюхав єдину сигару, що була всередині.

— Це гаванська сигара. А два недопалки — того гатунку, котрий голландці завозять зі своїх ост-індійських колоній. Їх зазвичай перекладають соломою, бо вони тонші, ніж будь-які інші сигари такої довжини.

Він розклав недопалки та оглянув їх крізь кишенькову лупу.

— Дві з них були викурені з мундштуком, дві без, — сказав Голмс. — У двох кінчики обрізано надто гострим ножем, у двох відкушено, причому той, хто кусав, має пречудові зуби. Блессінгтон не заподіяв собі смерть, містере Леннер. Це холоднокровне вбивство.

— Але це неможливо! — вигукнув інспектор.

— Чому?

— Навіщо когось убивати в такий ідіотський спосіб? Навіщо ця морока з мотузкою, коли все можна було зробити набагато простіше.

— Ось це ми й маємо з’ясувати.

— А як вони проникли до будинку?

— Через двері.

— Уранці їх було зачинено на засув.

— Отже двері замкнули після того, як убійники пішли.

— Звідки ви це взяли?

— Я бачив сліди. Заждіть хвилинку, і я зможу вам іще дещо розповісти.

Голмс підійшов до дверей, повернув ручку замка та вивчив її з притаманною йому методичністю. Потім вийняв ключ, котрий стирчав із внутрішнього боку дверей, та оглянув його. Ліжко, килим, стільці, камінна полиця, труп і мотузка — все було оглянуто. Нарешті Голмс кивнув, після чого ми з інспектором перерізали мотузку, зняли тіло, вклали його на ліжко та накрили простирадлом.

— Що скажете про мотузку? — запитав Голмс.

— Її відрізали звідси, — сказав лікар Тревельян, дістаючи з-під ліжка великий моток мотузки, згорнутої кільцями. — Блессінгтон до смерті боявся пожежі, тому тримав у себе мотузку, щоб спуститися по ній через вікно.

— І цим спростив убивцям завдання, — задумливо промовив Голмс. — Картина майже зрозуміла. Я буду надзвичайно здивований, якщо впродовж дня не з’ясую мотивів убивства. Мені знадобиться фотокартка Блессінгтона — та, що стоїть на каміні.

— Але поясніть нарешті, що тут відбулося! — почав благати лікар.

— Послідовність подій є такою, — сказав Голмс. — Їх було троє: юнак, старий і хтось третій, про кого я поки що нічого не знаю. Перші двоє — та сама парочка, котра видавала себе за російського дворянина і його нащадка, отже, маємо їхній повний словесний опис. Впустив їх хтось із мешканців будинку. Раджу вам, інспекторе, заарештувати хлопчину-слугу. Він же працює у вас зовсім недавно, лікарю?

— Так, але це чортеня ніде не можуть знайти, — сказав лікар Тревельян. — Покоївка та кухарка збилися з ніг.

— У цій справі він відіграв помітну роль, — вів далі мій друг. — Потім усі троє крадучись піднялися сходами. Спочатку літній чоловік, за ним молодший, а останнім — невідомий третій. Це легко визначити з того, як накладалися один на одний сліди. Отже, вони підійшли до кімнати містера Блессінгтона. Двері були зачинені, але за допомогою відмички з дроту їм вдалося повернути ключ, що стирчав усередині. Навіть без лупи добре видно подряпини, які залишилися на борідці ключа.

Опинившись усередині, злочинці передусім зв’язали Блессінгтона. Можливо, він міцно спав або його паралізував страх, і тому він не закричав. До того ж стіни в цьому будинку настільки грубі, що його могли просто не почути.

Цілком очевидно, що, скрутивши Блессінгтона, зловмисники влаштували щось на кшталт ради. Можливо, це був своєрідний суд. Забрало це досить багато часу, ось тоді й були викурені сигари. Старий сидів на плетеному стільці — до речі, саме він користувався мундштуком. Юнак усівся ось там та струшував попіл на комод. Третій крокував по кімнаті. Блессінгтон залишався в ліжку, але стверджувати це я не можу.

Скінчилося тим, що вони накинули на шию Блессінгтона зашморг і повісили його. Вся операція була добре продумана, вони навіть прихопили із собою щось на зразок блока, наміряючись використати його як шибеницю. Викрутка та гвинти були потрібні, щоб зібрати цей пристрій, але злочинці помітили на стелі гак, і це позбавило їх клопоту. Зробивши свою справу, вони пішли, а спільник засунув за ними двері.

Ми із жагучою цікавістю вислухали цю розповідь про нічні події, котрі Голмс вибудував за незначними деталями. Інспектор одразу ж помчав на пошуки хлопчини-слуги, а ми з Голмсом вирушили на Бейкер-стрит обідати.

— Я повернуся до третьої, — сказав Голмс, коли ми покінчили з десертом. — На той час сюди прийдуть інспектор із лікарем, і я сподіваюся, що зможу відповісти на всі їхні запитання.

Гості з’явилися точно в указаний час, але мій друг увійшов до нашої вітальні тільки тоді, коли на годиннику вже було за чверть на четверту. Він був у чудовому настрої.

— Які новини, інспекторе?

— Ми знайшли хлопчину, сер.

— Чудово, а я знайшов убивць.

— Знайшли вбивць! — закричали ми на один голос.

— Ну, принаймні, я знаю, хто вони. Цей Блессінгтон виявився особистістю добре відомою поліції, як і його вбивці. Їхні імена Біддл, Гейворд і Моффат.

— Це ж та банда, котра пограбувала Вортингдонський банк! — вигукнув інспектор. — Виходить, Блессінгтон — це Саттон?

— Цілком правильно.

Ми з лікарем Тревельяном обмінялися здивованими поглядами.

— Ви, напевне, пам’ятаєте гучну справу про пограбування Вортингдонського банку, — сказав Голмс. — У справі брали участь п’ятеро: ці четверо та ще один — такий собі Картрайт. Було вбито охоронця банку, а грабіжникам удалося піти з сімома тисячами фунтів. Це було вісім років тому. Усіх п’ятьох незабаром заарештували, проте для суду доказів проти них не вистачало. Але Блессінгтон, він же Саттон, найпідліший зі всієї банди, погодився співпрацювати з поліцією