Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойль

Тут газовий ріжок на сходах знову засвітився — й ми побачили людину, котра стояла нагорі. Зовнішність цього чоловіка, як і голос, свідчили про те, в якому жалюгідному стані перебувають нерви Блессінгтона. Він був надзвичайно гладкий, хоча раніше явно був іще огряднішим, на що вказували складки шкіри, що звисали зі щік, як у бладгаунда. Обличчя мало нездоровий колір, а рідке волосся здибилося від пережитого страху. У руці він стискав пістолет, але щойно ми рушили до нього, сунув зброю в кишеню.

— Доброго вечора, містере Голмс, — сказав Блессінгтон. — Дуже вдячний, що знайшли для мене час. Напевне, ще ніхто не потребував вашої поради так, як я. Лікар Тревельян уже розповів вам про вторгнення до моєї кімнати?

— Так, — кивнув Голмс; — Хто ці люди, містере Блессінгтон? Чому вони вас переслідують?

— Вони... — постійний пацієнт лікаря здригнувся. — Важко сказати. Навряд чи я зможу вам відповісти.

— Ви хочете сказати, що не знаєте?

— Ходімо до мене.

Блессінгтон провів нас у свою спальню — затишну кімнату зі зручними меблями.

— Бачите ось це? — Він показав на великий чорний ящик, що стояв за спинкою ліжка. — Я не багатій, містере Голмс... За все своє життя я зробив лишень одне капіталовкладення, лікар Тревельян може підтвердити. Але я зовсім не довіряю банкірам, містере Голмс. У цьому ящику — все, що я маю, тому ви можете зрозуміти, якого жаху я набрався, коли виявив, що в моїй кімнаті побували чужаки.

Голмс із легким подивом глипнув на Блессінгтона і похитав головою.

— Я б не радив вам намагатися водити мене за ніс, — сказав мій друг.

— Та я кажу щиру правду!

Голмс махнув рукою і повернувся до дверей.

— На добраніч, лікарю Тревельян, — кинув він.

— А як же я? Невже ви нічого мені не порадите? — голос Блессінгтона зривався від хвилювання.

— Пораджу. Казати правду, сер.

За хвилину ми вже поверталися додому. Ми проминули Оксфорд-стрит та дісталися половини Гарлі-стрит, перш аніж мій друг промовив:

— Ватсоне, ви вже мені пробачте, що я вплутав вас у цю дурість. Хоча сама по собі справа є доволі цікавою.

— Я, щиро кажучи, нічого не тямлю, — зізнався я.

— Існує як мінімум дві людини, котрі з якоїсь причини бажають будь-що дістатися до цього Блессінгтона. Не сумніваюся, що і в перший, і в другий раз молодший відвідувач побував у його кімнаті, поки спільник доволі винахідливо відвертав увагу лікаря. Уся ця каталепсія — звичайна симуляція, Ватсоне, хоча я й не став говорити про це містерові Тревельяну. Ці люди обидва рази обирали вечірній час для візиту до лікаря, щоб не зіткнутися у приймальні з іншими відвідувачами, проте якраз у цей час Блессінгтон виходить на прогулянку — і це свідчить про те, що вони не дуже добре знайомі зі способом його життя. Якби вони хотіли щось вкрасти, то вже давно б зробили це. До того ж із поведінки Блессінгтона я бачу, що насправді понад усе він боїться за свою шкуру. Я впевнений, що йому відомо, хто ці люди, але з якихось причин він не бажає їх назвати. Гадаю, що вже завтра ми знову побачимося з Блессінгтоном, і він буде більш балакучим.

— А що, коли, хай це і звучить дико, всю цю історію з російським каталептиком та його сином вигадав сам лікар Тревельян, якому навіщось знадобилося відвідати кімнату свого постійного пацієнта?

У світлі газового ріжка я помітив задоволену посмішку на обличчі Голмса.

— Друже мій, — мовив він, — це була перша версія, котра спала мені на думку. Але потім я дістав підтвердження правдивості лікаревих слів. Юнак, про якого він розповідав, залишив сліди ще й на килимовій доріжці на сходах, так що оглядати кімнату містера Блессінгтона мені й не довелося. Його черевики мають квадратні передки, на відміну від гостроносих туфель Блессінгтона, і на дюйм із третиною є довшими за взуття лікаря. Погодьтеся, що в його існуванні не варто сумніватися. І повторюю — я неабияк здивуюся, якщо зранку ми не отримаємо якоїсь звістки з Брук-стрит.

Пророцтво Голмса справдилося, причому в найдраматичніший спосіб. О пів на восьму ранку я розплющив очі та побачив детектива, котрий стояв поряд із моїм ліжком у халаті.

— Вставайте, Ватсоне, на нас чекає екіпаж, — сказав він.

— А що сталося?

— Ми їдемо на Брук-стрит.

— Отже є новини?

— Погані, але які саме, я наразі не знаю, — сказав він, підіймаючи штори. — Ось, погляньте. Цей аркуш вирвано із записника. На ньому — лише кілька нерозбірливих слів олівцем: «Благаю, заради усього святого, приїжджайте негайно. П. Т.». Наш друг лікар дуже хвилювався, коли це писав. Збирайтеся мерщій, Ватсоне, справа дійсно термінова.

За п’ятнадцять хвилин ми були коло будинку на Брук-стрит. Лікар Тревельян вибіг нам назустріч зі скривленим обличчям.

— У нас жахливе нещастя! — вигукнув він, хапаючись за скроні. — Містер Блессінгтон збавив собі віку! Голмс здивовано присвиснув.

— Цієї ночі він повісився.

Ми увійшли до будинку, і лікар повів нас до кімнати, яка, вочевидь, була його приймальнею.

— Даруйте, я зараз нічого не розумію, — пробурмотів він. — Поліція вже нагорі. Мене це приголомшило до глибини душі!

— Коли ви його знайшли?

— Вранці Блессінгтону завжди приносять чашку чаю. Сьогодні, близько сьомої, до нього увійшла покоївка... і побачила... що він... висить просто посеред кімнати. Він прив’язав мотузку до гака, на якому раніше висіла лампа, і відштовхнув... той самий ящик, котрий учора нам показував.

Голмс замислився.

— Якщо дозволите, — нарешті сказав він, — я б хотів оглянути його кімнату.

У спальні нагорі перед нами явилася жахлива картина. Я вже згадував про те, що шкіру Блессінгтон мав зів’ялу, але в зашморгу він остаточно втратив людську подобу. Шия самогубця була витягнута, ніби в обпатраного курчати, і від цього його тіло здавалося ще масивнішим. Він був одягнений у нічну сорочку, з-під якої стирчали закляклі розпухлі кісточки. Поряд із тілом стояв чепуристий полісмен, записуючи щось у свій зошит.

— А, містере Голмс, — щиро привітався він до мого друга. — Дуже радий вас бачити.

— Доброго ранку, Леннер, — відгукнувся Голмс. — Сподіваюся, вам уже відомо, що тут відбувалося до минулої ночі?

— Так, мені дещо