Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойль

до лісів Нью-Фореста й до південних пляжів. Спорожнілий банківський рахунок змусив мене відкласти відпочинок, а Голмса геть зовсім не захоплювали ні сільські задоволення, ані море. Справжньою втіхою для нього було валятися на канапі у самісінькому серці п’ятимільйонного міста, відчуваючи всіма фібрами душі, що десь у цю мить відбувається незвичайний злочин. Захоплення дивами природи ніколи не було доступним Голмсові. Він змінював обстановку лише тоді, коли переставав думати про якогось злочинця, що орудує в місті, та брався до полювання на його сільського побратима.

Зрозумівши, що Голмс занадто зайнятий своїми міркуваннями, щоб вести бесіду, я відкинув остогидлу газету й заглибився в роздуми.

— Ви маєте рацію, Ватсоне, — несподівано сказав мій друг. — Це дійсно безглуздий спосіб залагоджувати суперечки.

— Не те слово! — вигукнув я й аж раптом збагнув, що його слова цілковито збіглися з тим, над чим я тієї миті розважав. Я випростався та з величезним подивом утупив погляд у свого друга. — Що це, Голмсе? — розгублено пробурмотів я. — Просто якась містика...

Моє здивування його розвеселило.

— Пригадуєте, — сказав він, — я нещодавно прочитав вам уривок з оповідання Едгара По, в якому спостережливий чоловік стежив за думками свого друга. Ви тоді заперечили, що це вигадки автора і насправді таке є неможливим. Коли я заявив, що сам постійно роблю щось подібне, ви не повірили.

— Чому ж!

— Уголос ви про це не сказали, але досить красномовно повели бровами. А зараз, коли ви відклали газету й замислилися, у мене виникла пречудова можливість простежити за перебігом ваших думок та довести, що мої висновки є слушними.

Це пояснення мене не задовольнило.

— В оповіданні, — сказав я, — людина, яка робила висновки, ґрунтувала їх на діях того, за ким вона спостерігала. Але я ж нічого не робив — просто сидів у кріслі нерухомо. Як я міг виказати свої думки?

— Риси обличчя для того й дані людині, щоб за їх допомогою висловлювати душевні переживання. Ваше обличчя служить вам безвідмовно, особливо очі. Ви можете згадати, з чого почалася ваша задумливість?

— Н-ні, навряд чи.

— Тоді я вам розкажу. Кинувши додолу газету, ви з півхвилини просиділи з відсутнім виглядом. Потім ваш погляд сфокусувався на фотокартці генерала Гордона, яку ви нещодавно вставили в рамку, і я зрозумів, що військовий ешелон ваших думок вирушив у дорогу. Однак досить скоро ваші думки попрямували в іншому керунку. Ви скоса подивилися на портрет Генрі Бічера, який стоїть без рамки на книжковій шафі, потім перевели очі на стіну, і відразу стало зрозуміло, що богослов’я, яким займається цей пан, тут ні до чого. Ви подумали, що якби портрет вставити в рамку, то він би якраз і заповнив он те порожнє місце й чудово гармоніював би з портретом генерала.

— Навдивовиж точно! — щиро здивувався я.

— Поки все було настільки наочним, що просто важко було помилитися. Але після того ваші думки знову звернулися до Бічера, ви почали уважно вдивлятися в зображене на картині обличчя. Відтак перестали мружити очі, але й далі дивилися в ту саму точку. Отже, згадували життя Бічера. Міркуючи про нього, ви не могли не згадати про його діяльність під час Громадянської війни в Америці. Коли ви відвели погляд від портрета, ваші очі спалахнули, а губи та кулаки щільно стиснулися, і я майже перестав сумніватися, що ви згадали про мужність і героїзм, котрий виявили жителі й півночі, й півдня у цій запеклій боротьбі. Але потім ваше обличчя стало засмученим, ви труснули головою. Ваші думки перекинулися на жахіття війни, страх, горе та безцільно загублені життя. Рука мимохіть потяглася до старої рани, а на губах промайнула гірка посмішка. Це й підказало мені, що ви подумали про те, як безглуздо розв’язувати політичні суперечки в такий спосіб. Ось тут я й погодився з вами, що це кепський спосіб, і радий був переконатися, що всі мої висновки виявилися слушними.

— Цілком правильними! — вигукнув я. — Дивовижно!

— Це було зовсім не складно, мій любий Ватсоне. Я б і не звертав вашої уваги на такі дрібниці, якби ви не засумнівалися, що це можливо. Проте ближче до вечора стало прохолодніше. Чи не бажаєте ви прогулятися Лондоном?

Мені вже набридло сидіти у вітальні, тому я з радістю прийняв його пропозицію. Три години ми вешталися містом, спостерігаючи за життям Фліт-стрит і Стренда. Голмс, як завжди, дивував мене своїм умінням підмічати найдрібніші деталі та, ґрунтуючись на них, робити незвичайні висновки. Була вже десята година, коли ми повернулися на Бейкер-стрит. Коло нашого будинку стояв екіпаж.

— Гм! Карета лікаря... мабуть, терапевта, — сказав Голмс. — Практикує не так давно, але пацієнтів вистачає. Сподіваюся, він заїхав до нас у справі. Добре, що ми повернулися!

Я був достатньою мірою знайомий із методами Голмса, тож зрозумів перебіг його думок. Медичні інструменти у плетеному кошику, що залишився в кареті, а також їхній стан підказали йому рід діяльності нашого відвідувача. Про те, що гість завітав до нас, говорило світло в нашому вікні. Я пішов за Голмсом до нашого лігва, гадаючи, що могло привести сюди колегу-медика в таку пізню годину.

Коли ми увійшли, зі стільця біля каміна підвівся блідий гостролиций чоловік. Навряд чи йому було більше ніж тридцять три — тридцять чотири роки, проте з виснаженого обличчя та нездорового відтінку шкіри можна було здогадатися, що життя його не балує. Тримався він нерішуче й нервово, а його худорлява біла рука, котру він, устаючи, поклав на підлокітник крісла, могла б належати радше художнику, ніж лікареві. Одягнутий він був у чорний сюртук і темні брюки.

— Доброго вечора, лікарю, — гостинно привітався Голмс. — Радий, що вам довелося чекати лише кілька хвилин.

— Ви встигли поговорити з моїм кучером?

— Ні, про це мені розповіла свічка на столику. Чим можу бути корисний?

— Я лікар Персі Тревельян, — сказав наш гість. — Живу на Брук-стрит у будинку номер чотириста три.

— Чи не ви є автором монографії про важко діагностовані нервові розлади? — спитав я.

Бліді щоки лікаря зашарілися.

— Так рідко доводиться зустрічатися з людьми, котрі знають про мою монографію, що я вже почав думати, що просто змарнував на неї час, — відповів він. — Мій видавець запевняє, що вона майже не продається. Вочевидь, ви також лікар?

— У минулому — військовий хірург.

— Знаєте,