Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойль

прихопили мене із собою, і минуло багато років, перш аніж я знову побачив обличчя білої людини. Мене катували, я втікав, мене ловили і знову катували. Врешті-решт я опинився в Непалі. Сипаї дісталися Дарджилінга, але місцеві горці перебили залишки повстанців та забрали мене із собою. Я став рабом. Тривалий час потому мені вдалося таки втекти, але замість того, щоб іти на північ, я був змушений прямувати на південь. Там я потрапив до кочівників-пуштунів. Із ними я блукав чимало років, поки нарешті не дістався Пенджабу, оселився серед тубільців та став заробляти на хліб, показуючи фокуси, котрих навчився за ці роки. Який сенс був для немічного каліки повертатися до Англії або розшукувати старих друзів? Навіть жага помсти не могла змусити мене зважитися на це. Нехай Ненсі та всі мої однополчани радше й надалі вважатимуть Генрі Вуда загиблим, аніж побачать істоту, схожу на стару хвору мавпу. До мене дійшли чутки, що Барклі одружився з Ненсі й що кар’єра його пішла вгору, але навіть це не змусило мене «воскреснути».

Однак із віком будь-яку людину починає тягти додому. Багато років я мріяв про зелені луки Англії та живоплоти, тож зрештою вирішив, що маю побачити їх іще раз, перш аніж ляжу в домовину. Накопичених мною коштів цілком вистачило на поїздку. Я вирішив оселитись у цьому містечку, тому що тут багато солдатів, а я знаю, як їх розважити, а заразом заробити собі на кусень хліба.

— Дякую вам, — сказав Шерлок Голмс. — Про те, як ви зустрілися з місіс Барклі на Гадсон-стрит, я вже знаю. Того вечора ви рушили слідом за нею та спостерігали крізь вікно за її сваркою з чоловіком. Гадаю, мова в них йшла про капрала Генрі Вуда. Потім вас переповнили почуття, ви кинулися до будинку через газон і увірвалися до «сонячної» кімнати.

— Так і було, сер. Коли Барклі мене побачив, його обличчя жахливо спотворилося, він упав і забився головою об камінну решітку. Проте помер він іще до того, як впав. Я прочитав смерть на його обличчі так само чітко, як читаю зараз он той напис на камінній дошці. Моє «воскресіння» для цього зрадника було страшнішим за кулю в серце.

— А потім?

— Потім Ненсі знепритомніла, я взяв у неї з рук ключа, щоб відімкнути двері та покликати на допомогу. Аж тут мені здалося, що буде краще залишити все як є та забратися звідти поки цілий, бо все виглядало так, ніби це я вклав Барклі. Я так поспішав, що сунув ключа до кишені й поки ловив Тедді, який видерся на штору, загубив свою ломаку. Але я його вмить упіймав, посадив до ящика та побіг звідтіля щодуху.

— А хто такий Тедді?

Горбань нахилився та скинув кришку з ящика, котрий стояв у кутку. Тієї-таки миті з нього вислизнула гарна червоно-коричнева тваринка, спритна та прудка. У неї були лапи горностая, витягнута мордочка й розумні червонуваті очі.

— Це ж мангуст! — скрикнув я.

— Так, дехто називає їх мангустами, інші іхневмонами, — сказав Генрі Вуд. — Але я зву їх змієловами. Тедді так справляється з коброю, що оком змигнути не встигнеш. У мене є одна, без отруйних зубів. Коли ми виступаємо в шинках, Тедді ловить її кожного вечора на втіху публіці. Ще чимось я можу допомогти вам, сер?

— Що ж, можливо, нам іще раз доведеться звернутися до вас, якщо в місіс Барклі виникнуть серйозні труднощі.

— Якщо це станеться, я, звичайно ж, буду змушений відкритися.

— Ну, а в усіх інших випадках, я гадаю, нема сенсу чіпати минуле небіжчика, хай би яким огидним воно було. Можливо, вас утішить те, що останні тридцять років він гірко шкодував про свій вчинок... Гляньте-но — на тому боці вулиці йде майор Мерфі. Прощавайте, Буде! Я хочу дізнатися у майора, чи не з’явилося щось новеньке у поліції від учора.

Ми встигли наздогнати Мерфі, коли він іще не дістався перехрестя.

— А, Голмсе! — вигукнув він. — Ви вже чули, що ця вся справа виявилася справжньою нісенітницею?

— Яким чином?

— Експертиза встановила, що причиною смерті став крововилив у мозок. Усе дуже просто.

— Дійсно так, — посміхнувся Голмс. — Навдивовижу просто! Ходімо, Ватсоне, схоже, ми з вами в Олдершоті більше не потрібні.

— І все ж таки мені дещо незрозуміло, — сказав я Голмсу, коли ми вже наближалися до вокзалу. — Якщо чоловіка звати Джеймс, а Вуда — Генрі, хто такий Давид?

— Знаєте, Ватсоне, якби я був таким блискучим логіком, яким ви полюбляєте мене змальовувати у своїх оповіданнях, уже з одного цього імені я міг би відтворити всю картину. Воно було вимовлене як докір.

— Докір?

— Так. Цареві Давиду теж доводилося збиватися з праведного шляху, й одного разу він повернув на ту саму криву стежку, що й сержант Джеймс Барклі. Пам’ятаєте історію про те, як цар закохався у Вірсавію, дружину полководця Урії Хеттеянина, а потім, щоб заволодіти коханою, відправив цього Урію на неминучу загибель? Моє знання Біблії потребує багато кращого, але, якщо мене не зраджує пам’ять, ви можете докладніше прочитати про це у першій чи другій книзі Царств.

Постійний пацієнт

Переглядаючи свої нотатки, за допомогою яких я намагаюся продемонструвати деякі особливості мислення мого друга Шерлока Голмса, я зіткнувся з однією складністю. Виявилося, що вибрати приклад, який би цілком відповідав моєму завданню, не так уже й просто. Скажімо, я витягаю зі своїх архівів справу, в якій аналітичні здібності Голмса досягають справді захмарних висот, але з’ясовується, що обставини цієї справи є настільки незначними, що й не варто втомлювати читачів. Або навпаки, нерідко траплялося так, що моєму другові випадало займатися розслідуванням справ найбільш скандального та драматичного характеру, але на пошуки істини він витрачав менше зусиль, аніж мені, його біографу, цього хотілося б.

У справі, про яку я хочу розповісти зараз, роль мого друга є не вельми значущою, але обставини цієї пригоди такі видатні, що я просто не можу не включити її до своїх нотаток.

Стояв липень. Днина видалася напрочуд задушливою та дощовитою. Штори в нашій кімнаті були запнуті, але не щільно. Голмс лежав на канапі, у сотий раз перечитуючи листа, що надійшов на його ім’я з ранковою поштою. Моя газета була нудною, сесія парламенту закрилася, з Лондона всі роз’їхалися, і мої думки мимохіть потяглися