Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

— Звичайно, Карличку, — відповів я. — Заходьте. Адже ми давненько не бачились. Що у вас доброго чувати?

— Одні клопоти, товаришу капітан, — відповів Карличек не властивим йому сумним голосом.

— Особистого плану?

— Частково. Можна навіть сказати, переважно.

— Ну, а решта справ?

— Ет, всі вони пов'язані між собою, — якось непевно відповів він.

Зовсім недавно Карличек одружився. Нареченої не довелось шукати далеко — він побрався з дівчиною, яка працювала в архіві міського відділення громадської безпеки. Романтики було мало, проте вони одружились і незабаром збагатили рід людський ще одним представником. Хлопчик мав помітний нахил до бешкетування, хоча, звичайно, за той недовгий час, що минув після його народження, цю рису свого характеру ще не зміг виявити на повну силу.

— Він неодмінно буде хуліганом, — скаржився по телефону Карличек. — Варто мені зробити йому зауваження, як бабуся відразу ж бере малюка під свій захист, а дружина тільки мовчки посміхається.

Це повідомлення було таким «важливим», що для нього, очевидно, не варто було завантажувати навіть звичайний телефон. Тому я вирішив покласти край розмові.

— Приходьте, Карличку. Мене, правда, більше цікавить інший бік вашої діяльності. А щодо сімейних справ, то ви ж знаєте: я холостяк і дітей не маю.

— Це в якійсь мірі знецінює життя, — вдався до філософії Карличек.

— По вас видно… — урвав його я. — Може, я недостатньо розуміюся на родинних стосунках, проте мені здається, що хулігани бувають трохи старшими за ваше немовля.

— Але, товаришу капітан, саме з немовлят і виростають хулігани, — жваво заперечив Карличек. — Якщо дитина, не встигнувши вилізти з пелюшок, вириває з вазона квіти і розтрушує по кімнаті землю, це вже хуліган від народження. На жаль, більшість сучасних батьків на такі витівки не звертають уваги, але я на конкретному випадку пересвідчився в шкідливості подібного ставлення. Про це я повинен розповісти вам докладніше.

— Але чому саме мені?

— Бо я зробив після всього дуже важливий висновок.

— Ви особисто? — запитав я, знаючи, що його висновки бувають часом занадто сміливими.

— Так, — підтвердив Карличек. — Я ще раз переконався, що саме батьки несуть відповідальність за своїх дітей. Висновок, напевно, небезпідставний, бо мене посилають з ним до вас, аби ви висловили свої міркування.

— Тобто це виходить за межі діяльності вашого відділу?

— Хто зна. Якщо дозволите, я зараз зайду до вас. Справа невідкладна.

На його щастя, у мене був чудовий настрій. Висновкам, що ними він збирався зі мною поділитися, я не надавав особливого значення. Закінчивши, нарешті, цю дивну телефонну розмову, я полегшено зітхнув і з насолодою потягнувся. Після напруженої роботи протягом тижня завтрашній вихідний обіцяв мені, нарешті, довгожданий перепочинок.

Надворі стояв теплий літній день. Саме про такий чарівний час, коли все навколо дихає теплом і спокоєм, я мріяв узимку, відкидаючи настирливу думку про те, що це, очевидно, перші ознаки старості.

Прагнути спокою — це перш за все дарма мучитись над тим, щоб його не порушували. Отож, незважаючи на втому, я радий, що маю відношення до справи Z-58. Щоб вам було зрозуміліше, поясню. Всі нитки цієї справи зосереджені в руках нашого полковника. Протилежні кінці тримаємо ми. Від нас залежить, аби жодна з ниток не послабла і не натягнулася більше, ніж слід. Якщо хоч одна з них обірветься, це буде справжнім лихом. Тому ми нерідко забуваємо про себе і працюємо, не покладаючи рук.

Карличек і ще декілька працівників міського відділення громадської безпеки були поінформовані про Z-58 і знали, що в цій справі головна роль належить нашій радіоконтррозвідці. Їм було відомо про це з самого початку, але згодом вони одержали інше завдання, і про цю справу довелось забути.

Суть справи полягала ось у чому: — наш громадянин німецької національності, за фахом — електротехнік, гостював у своїх родичів у Берліні. У ресторані з ним познайомились якийсь Еріх Людвіг, відвертий націст, і евакуйована в Німеччину під час війни чешка Елішка Мадрова з Тепліц. Вони помилково завбачили в ньому людину, яка їх цікавила. Потім до них приєднався ще один чоловік, який відрекомендувався Баумейстером. У нього був чудовий автомобіль, і всі вони залюбки покаталися в ньому. Грошей цьому суб'єктові також не бракувало, і він на всі заставки вихваляв «вільне» життя на Заході.

Нові знайомі, не вагаючись, розкрили свої карти перед нашим громадянином.

Він «клюнув» на їхню принаду, бо мав нахил до різних пригод.

Вони привезли його на віллу в Тіль-Аллеє, щоб перевірити його майстерність як радиста. Іспит було складено блискуче, бо той, кого екзаменували, знався на радіосправі краще за своїх екзаменаторів і миттю засвоїв принципи роботи рації, яку йому показали. Так розпочалася велика гра. Наш громадянин заповнив анкету, дозволив себе сфотографувати, дав відбитки пальців для картотеки, йому видали паспорт на ім'я Августа Майєра — так він мав тепер величатися на людях: його ж підпільним ім'ям стало прізвище Неумейстер.

Потім американський військовий літак, порушивши повітряні кордони Німецької Демократичної Республіки, доставив його з західнонімецького аеродрому Темпельгоф до Франкфурта. Там Майєр пройшов курс практичного використання передавачів, вивчив різні коди, методи шифровки і дешифровки та познайомився з іншими премудростями шпигунської діяльності.

Склавши «заліки», він знову повернувся на батьківщину. Перші кілька днів «шпигун» нічого не робив, перевіряючи, чи не стежать за ним «колеги» з-за кордону, і лише трохи згодом вирішив звернутися до органів безпеки. Для цього він вдався до примітивного, але не найгіршого способу — зчинив серед вулиці галас, нібито в нього витягли гроші. Його запросили до відділення управління громадської безпеки, і тоді, переконавшись, що навколо немає сторонніх осіб, він розповів про свої берлінські пригоди.

Йому наказали сидіти вдома й чекати. Майєр ждав півроку, а разом з ним і ми. Нарешті він одержав поштову листівку, підписану Сильвестром. Август Майєр розшифрував її нам. «Шеф» наказував йому забрати матеріали з тайника біля дорожнього стовпчика на дев'ятнадцятому кілометрі шосе Прага — Бероун.