Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

В той день, коли до мене завітав Карличек, — всього цього, звичайно, ще не було. Але й на той час ми «підтримували зв'язок» із шпигунським центром у Західному Берліні вже більше року і крок за кроком викривали діяльність ворожої розвідки. Це був напружений і дуже небезпечний бій.

У тайнику на 19 кілометрі ми знаходили радіопередавачі різних конструкцій, вмонтовані у невеличкі чорні коробочки, цілі блоки шифрів, ключів для розшифровки тайнопису, коди, інструкції, різні хімічні препарати і гроші — плату за каїнові труди. Ми зуміли досить легко встановити радіозв'язок із станціями розвідувальних центрів. Діяти доводилось не дуже активно, щоб не викликати підозри. Але навіть при обережній роботі ми одержували все більше й більше відомостей про діяльність наших ворогів. Ми довідались про цілий ряд інших шпигунських тайників на території нашої країни, нам стали відомі імена осіб, які начиняють ці тайники секретною інформацією. Проте ми прагнули більшого: повної компрометації західноберлінського розвідувального центру і викриття кубла ворожої розвідки, так званої офіційної агентури в нашій республіці. Очолював її якийсь досвідчений і обережний чоловік, і ми терпляче чекали, доки натрапимо на його слід.

Коло звужувалось, але тут трапився випадок, який, хоча згодом і вирішив долю цієї справи, спершу здався нам не вартим уваги.

Я не припускав навіть думки, щоб Карличек на основі якихось спостережень над власним немовлям міг зробити такі висновки. Підвівшись, я відчинив двері у приймальню. Лейтенанти мого штабу — Лоубал і Трепинський — рвучко підхопились.

— Єнда тут? — запитав я у них. Мій погляд зупинився на Лоубалі, і той відповів:

— Він повернеться через сім хвилин.

Відповідь його, як завжди, була спокійною і точною, і коли б молодший лейтенант Ян Тужима не повернувся через сім хвилин, — настав би кінець світу.

— Я хотів попросити його, щоб він приготував мені каву по-турецьки і слабенький чай для Карличка.

— Гаразд, товаришу капітан.

Лоубал і Трепинський мені подобались, але вони ставились до мене якось насторожено. Очевидно, я не зумів знайти ключика до їхніх сердець, хоч протягом кількох років наполягав, аби цих старанних і сумлінних хлопців перевели до мого відділу.

З Карличком у нас були інші відносини. Я добре знав його характер: вмів підійти до нього. Щоправда, інколи мені ставало моторошно від його бурхливої, невгамовної фантазії.

Це був милий, рухливий молодик з таким відвертим обличчям і запальним характером, що, здавалося, він до самої смерті виглядатиме хлопчиськом. За товстим склом окулярів ховалися щирі фіалкові очі, які він за звичкою часто примружував, чи то захищаючись від різкого світла, чи зосереджуючись над якоюсь думкою. Проте це не допомагало йому позбутись надмірної балакучості, яка нагадувала інколи базікання.

Певний час я мав підозру, що він походить з родини Шерлока Холмса — короля детективів. Він теж з першого погляду на ціпок свого клієнта міг визначити, що дід його з материного боку — моряк із Бермудських островів. Даруйте, шановні читачі, що я торкаюсь таких дрібниць, але це характеризує мого героя; адже й геніальний Шерлок Холмс міг осоромитись в тому випадку, коли ціпок не належав клієнтові, а був щойно куплений ним. Отже, Шерлок Холмс не робив висновків з припущень, які ще не підтверджені фактами. З цього випливає, що він міг бути розумним і нерозумним, помилитися і водночас влучити в ціль. Саме цього іноді бракувало нашому Карличкові.

На жаль, дехто ще й досі вважає, що в період соціалізму разом із пережитками старого — приватниками й мародерами — слід знищити й тип так званого детектива, яким, безперечно, був Карличек. Він працював у групі старшого лейтенанта Скали, але час від часу одержував самостійні завдання. Скала ставився до цього розумно. Колись і він шанобливо схилявся перед іменами Кліфтонів, Фільо Вансеїв, Герцулів Пойретів та інших знаменитих детективів, хоч деякі фантастичні міркування Карличка були йому зовсім не до смаку. Карличек не був книжковим детективом. Такі «слідчі» за хитрою домовленістю з автором, здебільшого, не звертають уваги на всі деталі обставин, щоб потім приголомшити читача глибиною своїх спостережень. Карличек, навпаки, — висловлював свої міркування завжди, коли вважав їх вартими уваги, і тому часто говорив більше, аніж знав сам. І все ж в його висновках можна було знайти щось корисне.

Нарешті Карличек прийшов. Він з'явився на порозі без попередження. Я привітався і запросив гостя за стіл, підсунувши до нього слабко заварений чай, який він полюбляв.

— Мене привела до вас вельми серйозна справа, — почав він, енергійно, розмішуючи ложечкою цукор. — Сьогодні ми, здається, маємо суботу… Так… Минулого вівторка нам довелося познайомитись з незвичайно заокругленою людиною.

— Ви називаєте її «заокругленою»? — . перепитав я.

— Так, товаришу капітан, саме заокругленою. Люди бувають застарілі, зашкарублі, загодовані, а тому можуть бути й заокруглені.

Карличек хотів підкреслити, що людина, про яку піде мова, була слизькою й вельми обережною. Інакше кажучи, обтічною, чимось схожою на коло. Але мені здалося, що він все-таки невдало вибрав слово.

— Цьому чоловікові сорок вісім років, — продовжував він. — Хоч дату його народження можна встановити лише округло. Народився він опівночі, тому піп з дяком довго вагалися — занести його до списку хрещеників тридцять першого березня чи першого квітня. Від цього інколи може залежати й доля новонародженого. Якби, скажімо, йшлося про тридцять перше грудня або перше січня, з цим був би пов'язаний термін навчання в школі і рік служби в армії.

— А як же все-таки записали в метриці? — поцікавився я.

— Першого квітня. Вони розв'язали це питання дуже просто — кинули жереб…

Карличек підвів на мене очі і, спитавши дозволу, поклав собі в чашку ще дві грудочки цукру.

— Це єдине, що можна довідатись про нього напевне.

Я слухав розповідь Карличка з неприхованим інтересом.

— Його звати Бедржих Фієдлер, — додав він. — Зверніть увагу —