Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

— Це також «округло»?

— Ні, дата точна: він народився третього травня о пів на одинадцяту ранку під зірками Грінвіча в Англії. Мати хлопця померла в сорок третьому році, довідавшись про загибель Арнольдового батька.

— Цієї самої «заокругленої» особи?

— Атож, — схвально хитнув головою Карличек.

— Повідомлення виявилось помилковим. Воно стосувалося Бедржиха Фідлера, прізвище якого пишеться через «і». Дивуватись не доводиться, бо англійці часто не вміють вірно вимовляти навіть своє власне ім'я. Поправка надійшла пізніше. Ось так Арнольд залишився без матері. Згодом, уже в нашій країні, коли йому сповнилось вісімнадцять, він зник при загадкових обставинах.

— І про це вам розповів його батько?

— Все сталося раптово. Спершу батько не хвилювався за сина. — Арнольд Фієдлер виїхав з дому на мотоциклі тиждень тому, в суботу, серед білого дня. Після нього не залишилось жодного сліду. Нарешті сьогодні вранці патруль знайшов мотоцикл біля дорожнього стовпа на дев'ятнадцятому кілометрі по Бероунському шосе, біля відомого вам тайника. Гадаю, це має пряме відношення до вашої справи. Докази — ось тут, — Карличек постукав пальцем по своєму чолу і взявся з насолодою пити чай.

Такий категоричний висновок роздратував мене:

— Було б про що говорити! Залишений біля тайника мотоцикл вісімнадцятирічним телепнем! Ну, й що? Де тут зв'язок з нашою справою? Карличку, я вас не впізнаю! Раніше ви краще орієнтувалися в складних обставинах. Нам відомо трохи більше, ніж вам. І, повірте мені, жоден слід не веде до якогось хлопчиська з мотоциклом. Цей випадок не має нічого спільного з нашою справою. Вам хочеться штучно приплести до неї цей випадковий збіг обставин…

— А хіба несподіванки не пов'язані між собою? — заперечив Карличек значно спокійніше, ніж це вдавалося мені.

— Але ж ви намагаєтесь притулити горбатого до стіни, Карличку! Ви доводите те, чого не може бути. І потім, де факти?

— Вони в мене є, товаришу капітан. Я вже все обміркував, — примружився Карличек. — Погодьтеся хоч би з тим, що, коли б ви побачили той мотоцикл поблизу тайника, ви б теж не залишились спокійним.

Це я міг припустити.

— Тоді розповідайте — що ви зробили з тим мотоциклом і що вам відомо про нього?

— Ще нічого не зроблено і нічого не з'ясовано, — відповів Карличек, — окрім грубої помилки. Адже наші патрулі про тайник нічого не знали. Вони поверталися з Бероуна і, помітивши мотоцикл, зупинились на дев'ятнадцятому кілометрі так близько від стовпчика, що ледве не зачепили його дверцятами, коли вискакували з машини.

— Вони оглянули місце?

— Аякже. Їх було четверо.

— І всі у формі?

Повідомлення Карличка занепокоїло мене.

— Сподіваюсь, тайник вони не викрили?

— Ще тільки цього бракувало! — похмуро промовив Карличек, допиваючи чай. Випадок з мотоциклом непокоїв його, як і мене, але я відчував, що в його голові вже таяться інші думки.

— Вони там довго були? — запитав я.

— Цілу вічність! — відповів він. — Не менше п'ятнадцяти хвилин. Вірите — кожна хвилина їхнього перебування там коштувала мені кількох років життя.

Я розумів Карличка: адже вся цінність тайника на дев'ятнадцятому кілометрі полягала в тому, що ворожа розвідка не знала про те, що він нам відомий.

— В цей час поблизу хто-небудь проходив?

— Здається, ні. А втім, біс його знає. Поруч лише кілька хатинок…

— Це мені відомо, — перебив я.

— … захованих за деревами, — закінчив Карличек. — Найближче з них дерев'яний будиночок, пофарбований у зелений колір. Але звідти, здається, ніхто не звернув уваги ні на машину, ні на мотоцикл. Там, навпаки, нікого не було. Хоч, — повторюю ще раз, — біс його знає. По шосе часто проїжджають автомобілі…

— Це мені теж відомо.

— За нашими підрахунками щосуботи, влітку, в районі дев'ятнадцятого кілометра за хвилину проїздило п'ять-шість автомашин у обох напрямках, — незрушно продовжував Карличек. — І хто зна, які люди сиділи у кожній з них.

— Ви ж не були там присутні, — нетерпляче зауважив я, — тому розповідайте тільки про те, в чому ви переконані. Решту подробиць я з'ясую сам.

Карличек втупився поглядом у дно чашки, потім, побачивши, що вона порожня, відсунув її вбік.

— Я знаю, що патрулі хотіли дещо розпитати у навколишніх мешканців, — спокійно мовив він, — але не встигли. У них в машині була рація, і, як тільки вони повідомили в управління, що знайшли мотоцикл, ми одразу ж наказали їм негайно забиратися звідти геть.

— А мотоцикл?

— Залишився там. Звичайно, якщо його ще ніхто не забрав.

Полишити на кілька днів бездоглядний мотоцикл у районі дев'ятнадцятого кілометра, та ще й після того, як там побувала патрульна машина, — це вже було занадто. Дальший хід операції Z-58 ставився під пряму загрозу. Треба було негайно вирішувати, що робити далі.

Я підвівся.

— Зрозумійте мене, Карличку! Складність я вбачаю лише в тому, що мотоцикл стоїть у зоні дев'ятнадцятого кілометра. Я вважаю, що це просто прикра випадковість, яка не може серйозно вплинути на нашу справу, тому всі спроби робити з цього якісь висновки були б марними. Пригода з Арнольдом Фієдлером має суто кримінальний характер, і треба докласти всіх зусиль, щоб розгадати її якнайшвидше.

— Ми і так робимо все можливе, — сказав Карличек, — але наслідків поки що немає.

— Шкода. Ви займаєтесь цією справою ось уже п'ять днів і раптом приходите сюди, щоб наполохати мене. Запевняю вас, Карличку, що зацікавленість цією пригодою у мене одразу зникне, як тільки стане відомо, що з тайником на дев'ятнадцятому кілометрі нічого не сталося. Після цього я навіть зможу розгніватись на вас.

Карличек мовчки знизав плечима.

— Подзвоніть, — наказав я йому, — нехай до мене пришлють старшого патрульної машини. Перекажіть старшому лейтенантові Скалі, щоб він