Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер
Він діяв просто так. В цьому й полягає його помилка. Бедржих гадав, що він не піддався спокусі, але це було зовсім не так, хоч зовні все виглядало досить благородно.
— Пробачте, але хто ж захоплювався його вчинком?
— Люди не знали причин, — рішуче відповів Карличек. — Вдова поширювала плітки, ніби Фієдлер збожеволів, але цьому мало хто йняв віри. Він був в уяві земляків героєм роману, видрукуваного на сторінках журналів для жінок. Тому він незабаром став позаштатним фотокореспондентом одного з таких видань і навіть знайшлася пані, яка писала про нього роман з продовженням. Звичайно, цей твір був витвором її фантазії, нас він аніяк не цікавить… Все це створило Бедржиху Фієдлеру рекламу, а головне — він робив непогані фото, які залюбки друкували різні журнали. Він був завжди «при зброї», навчився знаходити сенсації, і згодом його зарахували у штат великого журнального концерну. Довелося його природному боягузтву і скромності зіткнутися з долею кореспондента, і він фотографував усе, що від нього вимагали.
— Карличку, мені здається, що ви тлумачите все це трохи по-своєму.
— Інакше я б не міг зробити відповідних висновків, — заспокоїв мене він. — Я розкриваю вам нутро цієї людини і, як ви потім самі побачите, дуже переконливо. Він їздив за кордон, фотографував там націстські батальйони і все, що бачив. Кілька разів під час цих виявів патріотичних почуттів його хапали за комір, розбивали фотоапарати, але він все одно привозив на батьківщину знімки, які тодішній зрадницький уряд забороняв друкувати в пресі. Про нього говорили, що це найхоробріший репортер, і навіть робили запити в парламенті. Насправді ж його спонукала до цього безмірна пристрасть до фотографії і, зокрема, до сенсаційних знімків.
— Він був членом якої-небудь політичної партії? — поцікавився я.
— Ніколи в жодній партії не перебував, — переконливо мовив Карличек. — Я сказав би, що в його особі поєднувались і народні соціалісти, і соціал-демократи, і народні демократи, і народники, одним словом, усі партії одразу. Окремою категорією для нього були лише націсти… Всім іншим він давав однакову оцінку: «Чех як чех».
Карличек відкашлявся і заявив, що у нього пересохло в горлі. Я попросив Тужиму знову приготувати чай.
— Прошу тільки міцно не заварювати, — нагадав Карличек, хоч це було зайвим: його смаки ми й так добре знали.
— Потім він здійснив ще один хоробрий вчинок. Це було схоже на стрибок у полум'я. У Бедржиха Фієдлера можна знайти багато внутрішніх поштовхів до звершення подібних вчинків. Але, оцінюючи його дії, не слід забувати, що він має необмежені почуття і часом піддається їм, не слухаючись голосу розуму. Тільки цим можна пояснити несталість його вчинків і поглядів.
Карличек примружив очі, неначе шукаючи пояснень вчинкам Фієдлера.
— Одинадцятого березня 1939 року тодішня влада республіки одержала повідомлення від своєї контррозвідки — через представника дрезденського «Абвера» Павла Тюммела — про те, що 15 березня гітлерівська армія перейде кордон Чехословацької республіки. Сьогодні це вже не становить ні для кого секрету.
— Так, — погодився я.
— А Бедржих Фієдлер знав про це ще першого березня.
— Не може бути, Карличку!
— Він сам підтверджує це.
— Напевно, він помиляється.
— Ні, він усе добре пам'ятає. Йому виказав цю таємницю працівник газети Яндера. Зараз його відшукати неможливо — газетяр десь зник у останні дні війни.
— Це для нас дуже важливо!
— Яндера був людиною добре поінформованою. Дехто стверджує, що він співробітничав з фашистами, інші, навпаки, кажуть, що німці кинули його до в'язниці. Я особисто вірю, що він повідомив Бедржиху Фієдлеру про наміри гітлерівців ще першого березня.
— Які ви маєте підстави для цього?
— Найголовніша, що Бедржих Фієдлер, незважаючи на свою фізичну слабкість і боягузтво, вже третього березня втік до Англії. Це був теж досить хоробрий вчинок. Фієдлер зважив на нього, злякавшись, що ім'я його потрапило до чорного списку націстів. Іншої причини бути не може: англійської мови він не знав, з французької ще в школі провалився на іспитах, німецької також ніколи не вчив, та й жодної копійки грошей на життя за кордоном у нього не було.
— Як же він дістався до Англії?
— Йому довелося пробиратись навколишніми шляхами — аж через Грецію. Одному йому ніколи б не вдалося впоратись із цим. Йому допоміг Яндера — непомітний службовець, а насправді — агент міжнародного масштабу.
— Вони були друзями?
— Ні, лише знайомими. Яндера приніс Фієдлерові в лабораторію якісь хімікати, розповів йому про все, не криючись, попередив його про можливу небезпеку. І Фієдлер рискнув.
— Він казав вам про це?
— Так, — хитнув головою Карличек. — Але ми не такі дурні, щоб повірити йому! Я уявляю собі це таким чином: Яндера не міг знати точної дати наступу націстів, але він, як і багато інших, не сумнівався, що це незабаром має статися. День п'ятнадцятого березня тепер пам'ятає кожний чех, і Бедржих Фієдлер міг протягом багатьох років переконувати сам себе в тому, що Яндера назвав йому саме це число. Яндера зумів зіграти на його почуттях і схилити на свій бік. Йому був конче необхідний надійний кур'єр, який би з почуття вдячності доставив і передав куди слід важливу інформацію, очевидно, усну. Якимось чином він допоміг Фієдлеру перейти кордон, і той виконав його доручення. Тепер він, звичайно, про це й чути не хоче. Заперечує, бо справа таки серйозна. А може, він настільки вдячний Яндері, що ніколи не зрадить його жодним словом.
— Гаразд, Карличку, але тоді йому краще було б взагалі не згадувати про Яндеру.
— Він не думав, що ми, ознайомившись із його характером, робитимем такі висновки. Для мене цілком достатньо й того, що Яндера повідомив Фієдлера